Розділ 25

Паша

- Глянь, Пашо! Яка дивовижна картина! – Софія тягне мене до чергового шедевру.

Як же вона раділа, коли ми ввійшли до зали. Бігала туди-сюди, махаючи своєю косою. А я дивлюсь лише на неї весь час. Така маленька і тендітна у своєму білому платтячку. Сама виглядає немов ніжна квіточка.

Той поцілунок нас зблизив. Як мінімум останні три дні ми провели чудово. Разом готували, не сперечались, дивились фільми. Я спостерігав, як Соня завершувала картину. Щоправда, в університеті вона була поруч зі своїм хлопцем. Я попередив його, що дав знати про свої почуття. Не знаю, чи розмовляли вони на цю тему, проте дівчина попросила Алекса не цілувати її в щоку. Здається, це добрий знак.

Іноді пролітають думки, що мої дії неправильні. Варто поступитись другові, відчепитись від Софії. Тоді їй не доведеться обирати. Та хіба можливо відмовитись від того тепла, що відчуваю поряд з дівчиною-бідою? Як звалилась мені на голову, так і не хочеться більше відпускати.  

Всередині боротьба відбувається, прямо-таки як на картині, до якої мене притягнуло мишеня. Тягнусь пальцями до зображення.

- Ні, - Соня перехоплює мою велику руку, своїми двома маленькими. – Не можна торкатись. Я читала правила, перед тим, як ми прийшли.

Брови підіймаються вверх самі по собі.

- Відколи ти почала читати правила?

- Неважливо, – вона гордовито підіймає голову, очевидно чекаючи, поки я похвалю.

- Неважливо так неважливо. Ходімо до наступної картини… - я обходжу ошелешену дівчину та прямую далі.

- Почекай, Пашо! – вона наздоганяє мене, стукаючи підборами по підлозі. – Я ж прочитала правила.

- І що? – посміхаючись, запитую.

- І всі правила дорожнього руху тобі позавчора переказала. А вчора, коли йшов дощ, я не вибігала на вулицю, а сиділа з тобою у домі.

- Що ти хочеш почути?

Якщо чесно, я справді не розумію, чому це маленьке мишеня так дивиться на мене знизу вверх, ніби я забув про щось важливе.

- Хіба я не розумниця? – надуває губки ображено.

- То це ти так моє схвалення намагалась отримати? – не стримую сміх.

- Не вийшло?

- Станеш моєю дівчиною, тоді й називатиму лагідними словами.

- Це маніпуляція! – Софія руки на грудях складає і дивиться так, наче готова вбити.

- Можливо.

- І як же ти мене називатимеш? – прищурює оченята.

- Гусеницею.

Не міг цього не сказати. Ну справді гусінь нагадує в тій ковдрі. Це дуже смішно виглядає.

- Що? Я ж не схожа на гусеницю. – сердито і водночас розгублено ногами тупає на місці.

- Ще й як схожа, коли спиш.

- Гусениця – це не лагідне прізвисько, – розводить руками.

- А котик та зайчик лагідні? Ти дискримінуєш гусениць.

- Ти називав Аню п’явкою, бо вона тебе дратувала. Я ж не дратую тебе, тому називай мене не схожою істотою.

- По-перше, п’явка та гусениця це дуже різні істоти. По-друге, ти що ревнуєш?

- Робити мені немає чого, - пирхає обурено.

- Звичайно. І як я міг таке подумати? Ти б ніколи не розізлилась, побачивши мене зі своєю подругою на лавці. І нізащо б не розплакалась, якби Аня принесла мені толстовку повернути.

Нагадую недавні події. Тоді я повірив у її вигадані причини для злості, але зараз усе стає очевидним.

- Знаєш хто ти? – підіймається на носочки, щоб ближче до мого обличчя бути й твердо вимовляє, - Вередливий жук.

- А якщо правду говорити? – опускаю голову до неї і тепер ми ще ближче.

- Я люблю наші сварки, – спокійніше відповідає.

- Це не була сварка.

- Ну невеличкі суперечки, ти ж зрозумів про що я.

Я притискаю Софію до себе і цілую в лоб.

- Ти моя ніжна квіточка, маленьке мишенятко і розумниця. Тобі не обов’язково щось робити, щоб я тебе так називав.

- Невже не можна було так одразу сказати? – вона відстороняється.

- Просто я теж люблю наші невеличкі суперечки.

- Хитрий котище! – стукає в груди.

Сміючись, йдемо до наступної картини. Ділимось враженнями, вгадуємо скільки годин на написання кожного пейзажу було витрачено. Самі не помітили, як опинились в іншій залі з зображеннями архітектури та інтер’єру, а потім в залі з портретами, з історичними полотнами. Галерея в нашому місті величезна. Є, що подивитись. Майже всю обійшли за три з половиною години. З Софією час непомітно пролетів. Лише після зали з натюрмортами, коли вже стемніло, зійшлися на думці, що варто перекусити. Дуже апетитні на картинах яблука були.

Я пропонував ресторан, або хоча б кав’ярню, та Соня наполягала на закладі швидкого харчування. Дуже їй хотілось крилець або бургера. Взяли і те, і те. Ще картоплю смажену захопили з собою, салат, колу і морозиво.

- Їдемо додому? – запитує дівчина, сідаючи на переднє сидіння та обережно ставлячи на коліна наше замовлення.

- Я планував ще дещо.

Про це я не попереджував, хотів, щоб було неочікувано. Схоже спрацювало, бо Софія широко посміхнулась і затупотіла ніжками.

- А далеко це дещо?

- Побачиш, - якомога загадковіше намагаюсь говорити.

Те, що ця дорога до автодрому веде дівчина одразу зрозуміла. А от для чого ми туди їдемо, не здогадалась. Біля в’їзду на тренувальний майданчик я повернув у іншу сторону. Тут відкрита місцевість і вийде здійснити мій задум. Я зупинив автомобіль на середині великої галявини. Ми постелили на капот дві ковдри, поставили їжу та колу. Я допоміг Соні сісти на капот і сам поруч примостився. Накрив нас теплим пледом.

- Коли тато вчив мене водити, він показав це місце. Сказав, що тут класно пікніки влаштовувати. Всю галявину оточують берези, багато квіточок росте. Проте вночі тут ще краще. Я часто заїжджав сюди після занять.

- Але вночі не видно ні беріз, ні квіточок. – зауважила Софія.

- Я знаю, ти любиш милуватись рослинами. Але краса є не тільки в них. Коли ми виходили з галереї на небі було лише декілька зірочок. Та зараз… Просто глянь на небо.