Розділ 24

Софія

Штрих. Ще один. Хвиляста лінія. Фарби змішуються на полотні, повністю відтворюючи те, що виривається назовні. Помах пензлем і буря емоцій перетворюється на спокійне озеро. Колір вийшов, саме таким, як хотіла. Залишилось ще додати відблиски на воді й на сьогодні досить. І так з самого ранку сиджу на задньому подвір’ї та пишу картину. Як прокинулась з бажанням помалювати, так одразу прибігла сюди, навіть не поснідала. Захотілось виплеснути кудись те, що всередині коїться після вчорашнього.

Наш поцілунок був неправильним, але неймовірним. Паші також сподобалось? Напевно я не дуже добре цілуюсь. Досвід у мене поки невеликий. Раптом все було настільки погано, що співжитель відмовиться від свого зізнання. Скаже: «Дякую, мені не потрібна невміла дівчина-біда».

Може так навіть легше стане. Як тепер дивитись в очі хлопцям? Чому я подобаюсь обом? Посперечались? Чи може Мілка приворот зробила. Це не має значення. Бо в першу чергу я сама не розумію, до кого в мене які почуття.

Спочатку Алекс зацікавив, потім були заняття, побачення і сама не помітила, як ми вже зустрічаємось. З ним добре. Та з Пашею… Слова добре буде замало, щоб описати мій стан. Я з самого початку відчувала дискомфорт від обіймів з Алексом, в той час, коли Пашині дотики в перший же день викликали надто приємні відчуття, хоч і було страшно. З Алексом ми схожі, а з Пашею різні. Та мені подобається, як він закочує очі, кожного разу, як обзиваю його занудою. Подобається, як він злиться й одночасно турбується, коли я потрапляю у халепи. Наприклад,  після удару струмом в гаражі, він з обличчям найрозгніванішої людини на світі ніжно й обережно оброблював мою рану і перепитував, чи не боляче.

Я тихо засміялась, пригадуючи його обличчя в той день. Воно прямо таки кричало: «За що мені звалилась на голову ця дівчина?».

- Що там такого смішного в картині? – лунає позаду голос, а за хвилину Паша ставить поруч стілець і присідає зовсім близько.

Ну от ми й зустрілись. Поговорити про поцілунок чи змовчати?

- Ні…нічого.  – відкладаю пензлик, – Як тобі? – запитую про картину. - Вона ще незакінчена, але…

- Дуже красиво, - усміхається, зовсім не виглядає збентеженим, – Прямо як у реальності. Навіть не скажеш, що вона не закінчена.

Дивлюсь поперед себе, на озеро і вербу, потім на свою картину.

- Ти перебільшуєш. Небу не вистачає фарб, а ліани верби ніби нерухомі.

- Це ж малюнок, як вони можуть рухатись?

- Ти не розумієш, - розводжу руками.

- Не потрібно нічого розуміти, щоб милуватись красивими картинами, навіть, якщо вони не закінчені й на них не ворушаться ліани.

Закусую губу і ще раз порівнюю своє полотно з реальністю. Ні, все-таки дуже помітно, що пейзаж не завершений. Попрошу оцінити, коли повністю домалюю. Тоді точно стане зрозуміло, що означає нерухомі ліани.

- Ти скоро з’їси свою нижню губу.

Не бачу, але знаю, що він усміхнувся.

- Нічого не можу вдіяти. Це звичка. Хочеться кусати щось.

- Можеш кусати мої губи.

Тепер вже повертаюсь до нього і зустрічаюсь зі знайомим нахабним поглядом.

- Не боїшся, що я їх з’їм?

- Ти вчора їх і так ледь не з’їла. – знову посміхається хитро, - Мені сподобалось.

Йому сподобалось! Сподобалось! Відлунюється в голові. Але що відповідати на таке? Що мені теж сподобалось? Чи краще обуритись? Я ж не його дівчина, щоб мені таке казати. Між двома варіантами в моїй голові не обираю жодного, розгублено підводжусь зі стільця і метушитись починаю.

- Потрібно це все в дім віднести, - нервово збираю всі фарби та пензлики. Так трясусь від хвилювання, що якась баночка на землю падає з рук.

Паша різко встає зі стільця та обережно хапає за зап’ястя, боячись зробити боляче. Розвертає до себе, і тепер не сховатись від його проникливого погляду.

- Припини удавати, ніби нічого не сталось. Знову скажеш, що цей поцілунок нічого не означає? Навіть не думай. Ти сама на мене напала.

- Ні. Цього разу скажу, що сильно заплуталась.

Я сказала це дуже тихо, але він почув. Він завжди чує мене, навіть, коли мовчу, якось вмудряється читати думки.

- Заплуталась, – повторив сумно.

- Ви з Алексом найкращі друзі. Ти відмовишся від своїх вчорашніх слів?

Паша одразу нахмурив брови після моїх слів і важко-важко, як він часто робить, зітхнув.

- Тепер я знаю, що теж подобаюсь тобі, тож нізащо не відступлю. Запрошу тебе на побачення, спробуємо себе в ролі пари.

- Ходити на побачення з іншим, коли ти у стосунках, це якось…

- Сонь, ти серйозно? Ми цілувались двічі. А ще спали в одному ліжку.

- Ти правий. Нам варто спробувати сходити на побачення.

Чому б і ні? Лише одне. Нічого ж не станеться. Напевно я виглядаю зараз замисленою. Так і є.

- Ти якась напружена, - Паша вмочує палець у синю фарбу, що так і залишилась у моїй руці, а потім легенько торкається мого носа.

- Що це ти робиш? – вириваюсь, щоб витерти ніс, а хлопець регоче.

Нарешті мені вдається звільнити руки, всю долоню вимазую в палітрі та залишаю слід на білій футболці Паші. Він навіть не тікав, просто чекав.

- Псуєш чергову футболку?

- Давно її запримітила. Потрібно собі забрати.

- Що ж, здається твоїй майці не вистачає зеленої фарби.

І от я вже тікаю з вереском за дім. Та мене обхитрують. Паша з іншої сторони мене зустрів і зловив. З легкістю підняв високо і закрутив. Як незвично дуркувати з цим вічно серйозним парубком. Та мені безперечно подобається, коли він дозволяє собі бути безтурботним і смішним.

Коли мене нарешті опускають на землю, повертаюсь до мольберта та заношу усе в дім. Паша накриває стіл, а я заглядаю з-за його широкої спини подивитись, що ж там так смачно пахне. Курочка! Цього разу ми сидимо не напроти одне одного, як зазвичай, а поряд.

- Тебе не відлякує, те, як я їм курку? – запитую.

Пам’ятаю, що тато мені вдома говорив. Я ще тоді подумала, що було б добре, якби так сталось. Не хотіла з сином татового друга перетинатись. А зараз ось як все перекрутилось.