Розділ 23

Паша

Вперше в житті мені хочеться вчинити, як Софія. Втекти до своєї кімнати від всіх. Замурувати вхід, щоб ніхто не заходив більше до мого серця без дозволу. Щоб мої почуття не змогли вибратись на зовні. Бо інакше накриє в самий непідходящий момент.

Було багато часу, аби обдумати все, що хвилює. В мене вже були стосунки. Та цього разу все по-іншому. По-перше, складно проявляти симпатію до дівчини, коли вона зустрічається з твоїм найкращим другом. Це виглядатиме дивно і неправильно. По-друге, щось у цій дівчині дуже притягує. Почуваюсь повним придурком поруч з Сонею. Удаю серйозного, впевненого хлопця, але чорт… Як же всередині все калатає коли вона посміхається. І нехай я тільки десь прочитаю, що хлопці не так сильно переймаються з цього приводу. Нахабна брехня! Ще й як виявляється сильно переймаємось.

Алекс сказав, вибір за Сонею. Я можу робити спроби. Та з чого я взяв, що ці спроби до чогось приведуть? Скоріше за все, цей вибір уже давно зроблений.

Все одно потрібно дати знати про свої почуття. Я розумію, що не можу змусити її любити мене. Якщо зізнаюсь і почую відмову, просто відпущу. Можливо не вийде одразу позбутись своїх почуттів, та іншого виходу не має.

- Вам точно сподобається торт, ми з Алексом дуже старалися, - жваво розповідає іменинниця.

В мене скоро око сіпатись почне. Алекс те, Алекс це. Набридло слухати.

Зазвичай я багато говорю в компанії, та не сьогодні. По боках Тор розпитує про торт і Міла обурюється, що курки запеченої не встигла спробувати. А навпроти… Дівчина, в рожевій весняній сукні з метеликами, елегантно склала руки. По її плечах спадає хвильками волосся. На голові красива корона зі блакитним кристаликом, що дуже пасує до її очей. Губи без блиску. Це дуже дивує, адже Софія мастить їх завжди, окрім тих випадків, коли залишається вдома без сторонніх.

Не виходить ігнорувати, що друг Соню за талію обіймає і в шию цілує. Стискаю кулаки під столом. Він її хлопець і має право так робити. А мені не слід ревнувати. Попри це, я теж хочу так торкатись її. Та це заборонено.

Говір на фоні тихіший ніж мої думки. Поринаю в них повністю, вже зовсім забуваючи де я і не чуючи нікого навколо. Лише чиємусь крикові вдається привернути мою увагу.

- Сильно порізалась? – Аня розглядає руку співжительки.

Помічаю кров і у два кроки опиняюсь біля Софії.

- Ні, зовсім не боляче, Паша зараз забинтує – раптом на мене погляд кидає.

Киваю у відповідь.

 – Ми швидко.

Йдемо до моєї кімнати. Дівчина, як завжди, застрибує на ліжко, комкаючи акуратно застелену ковдру(я вже звик), та сідає на коліна. Вмощуюсь напроти та приймаюсь оброблювати рану.

- І як це вийшло? – розглядаю досить глибокий поріз, забираючи зайву вологу ваткою.

- Через тебе, - тихенько промовляє.

На декілька секунд завмираю у ступорі, намагаючись зрозуміти мою причетність до цього.

 – Я задумалась, - пояснює. - Ти сумний?

Тепер ясніше стає. Задумалась, що є причиною мого настрою і випадково порізалась. Тільки от як вона це помітила? Хіба не дивилась весь час на свого Алекса?

- Може трохи – холодно відказую, не бажаючи розвивати цю тему.

- Чому?

- Є здогади? – вміло ухиляюсь від відповіді.

- Радше сподівання чи надія,-  червоніє в раз.

- Надія? – перепитую і бинт тугіше стягую.

- Мені хочеться, щоб ти сумував, через те, що я думаю. Але не впевнена, що це насправді так, – протараторила швидко.

- Тобі хочеться, щоб я сумував?

- Ти ж зрозумів, що я мала на увазі. Не перекручуй слова. - сердиті вогники очима пускає.

- Ти така кумедна, Софіє, - не стримую усмішки.

- Це комплімент чи образа?

Як їй це питання в голову прийшло? Чому я мав би її ображати?

- Комплімент.

- Значить тобі подобаються кумедні дівчата?

- Мені подобаєшся ти.

Чорт. Вирвалось. Не мав цього казати.

Я затамував дихання і глянув на Софію. Вона, здавалось, ошелешена моїм зізнанням. Відвела погляд, заплющила очі, потрусила головою, ніби думки якісь проганяючи.

Ну що ж… Сказав А, говори й Б.

- Я не сумний, я просто ревную, коли бачу тебе з ним. Вибач, що твоє сподівання не виправдалось.

- Чому ж? – дівчина поправляє волосся. - Це те на що я сподівалась.

Тепер я ошелешений. Проводжу руками по своєму волоссю, закидаю голову назад. Не помітив, як губу нижню закусив. Може від нервів.

- Сподівалась, що я сумний через ревнощі? Чому?

- Я… Не знаю, - каже без жодних емоцій.

- Бо теж маєш до мене почуття?

- Я не знаю, – так само байдуже повторює.

Заплющую очі й глибоко зітхаю. Було помилкою зізнаватись.

- Давай швидше покінчимо з цим, - кажу, не розплющуючи очей. – Скажи, що я тобі не подобаюсь і підемо до решти.

Чекаю, та нічого не відбувається.

- В перший день твого приїзду, ти не змогла мене відштовхнути. Та зараз я тебе не тримаю, не притискаю до стін і навіть не дивитимусь в очі. Відштовхни мене. І я більше ніколи не заговорю про свої почуття, обіцяю. Удам, що їх не було. Не торкатимусь до тебе…

Раптом  маленькі ручки обхоплюють мою шию і я відчуваю дотик м’яких, потрісканих губ. Серце завмирає в очікуванні. Навіщо? Навіщо дає мені надію? Було б набагато простіше, якби вона просто відштовхнула. Що у цієї дівчини в голові? Невміло водить губами по моїх. А я не свідомо відповідаю їй, боячись, що не зможу більше ніколи ось так цілувати мою дівчинку-біду.

Яка ж вона солодка…Ніжно торкається руками мого обличчя, проводить кінчиками пальців від шиї до ключиць, легенько царапаючи бинтом.

Жалкую, що дражнив і злився на самому початку. Якби можна було б повернути час назад… Я б нізащо не віддав її іншому.

Що я таке думаю? Що я взагалі роблю? Цілуюсь з дівчиною друга, поки він чекає на кухні. Раптом завтра вона скаже, що і цей поцілунок був помилкою? Скаже, що на моєму місці мав бути Алекс. Потрібно припинити. Не можна, не можна зриватись. Торкатись заборонено!