Розділ 22, 1/2

Софія

Розплющую очі. Після тієї ночі у Пашиних обіймах пройшло три дні. Так сумно прокидатись одній у своїй тимчасовій кімнатці. Без нього й справді дуже холодно. Безглуздо заперечувати, що він мені подобається. Це очевидно. Поряд з ним дуже-дуже добре, комфортно і затишно. І ще, коли бачу його, серце ледь з грудей не вискакує, червонію і маячню мелю. Так неправильно усе це. Мені не можна його любити. Я навіть не впевнена, чи відчуває він те ж саме.

Може це просто симпатія? Може це пройде? Але поки це я це відчуваю, дуже важко стримуватись. Я спала з іншим хлопцем в одному ліжку. Про що я думала? Так хотілось побути з Пашею, що про Алекса забула. І на тій прогулянці співжитель в голову нахабно вривався. Та й до того, на побаченнях я часто думала про Пашу.

- Що мені робити, Анжело? – дивлюсь на вікно. – Агов! Ти куди? – спостерігаю, яка павучок кудись лізе по стінці. Набридла я їй? Вирішила втекти? Це все Пашка з цими переїздами. – Сподіваюсь, ти знайдеш гарне місце для нової павутини, - усміхаюсь їй.

Це ж треба… Втекла прямо у день мого народження. Уже все погано починається. Сніжана Борисівна з Юрієм Володимировичем не приїдуть, ще й чотири пари сьогодні.

Стукіт у двері змушує піднятись з подушки та покліпати декілька разів, щоб краще бачити. Не важко здогадатись, хто в таку рань рветься привітати.

- Заходь, Паша.

- З днем народження, Софіє! – хлопець буквально влітає в кімнату з усмішкою до вух. В руках  тримає якийсь великий прозорий ящик. – Швидше отримуй подарунок! – ставить ящик на стіл, а я ближче підсовуюсь і роздивляюсь.

Скляна коробка наповнена чимось схожим на маленькі деревця, листям та землею.  

- Це ж тераріум! – захоплено вигукую. – А це… - зустрічаюсь з багатьма очима мохнатого, величезного павучиська. - Щоб я морозиво розлюбила! Це ж павук – птахоїд! Який же гарненький! – обличчя руками закриваю і видаю звук схожий на писк.

- Гарненька, – виправляють мене одразу.

- Дякую! Дякую, Паша! – кидаюсь хлопцеві на шию.

Я й мріяти не могла про власного павука-птахоїда. Такий гарний окрас, коричнево-рудий.

- Радий, що тобі подобається.

- Хочу скоріше його погладити! – відстороняюсь і вже простягаю руки до тераріуму.

- Софіє! – Паша зупиняє, - Це ж не песик чи котик, яких можна носити на руках і чухати за вушком. Перш ніж дарувати, я вивчив всю інформацію про цей вид павуків. Вони природою не створені, аби бути ручними тваринками.

Он як… Не знала цього. Завжди думала, що вони повзають по руках і піддаються дресируванням. Радість нікуди не зникла. Навпаки тепер я ще більше зацікавилась цими створіннями.

Паша дістає павучка.

- Можна брати, але обережно, - кладе мені на руки.

Роздивляюсь ближче це пухнасте диво. І воно дивиться на мене своїми двома величезними очима і декількома меншими. Хочеться пищати від щастя  притискати до себе нового улюбленця. Та стримуюсь. Раптом вони бояться голосних звуків.

- Розкажи мені все про догляд за павуками.

Неочікувано для себе, прошу. Зазвичай, коли Паша розповідає, як правильно робити для свого здоров’я, я називаю його занудою. Але зараз мені не здається нудним слухати всю цю інформацію. Я вже люблю цього павучка і боюсь щось зробити не так.

Всю дорогу до університету уважно слухала і записувала у телефонні нотатки.

У групі мене привітали декілька дівчаток, з якими ми зазвичай повторюємо матеріал перед парами та один добрий викладач. У нього є дані про кожного зі студентів, тож він вітає усіх і ставить хороший бал просто так. Пощастило, що мій день народження на весну припадає, а не на літні канікули.

Сьогодні навчання йшло легко. Може через піднесений настрій?

- Софіє, мені дуже подобаються твої зміни – сказала мені викладачка з історії дизайну, після закінчення пари.

- Про що вона? – запитую у дівчат.

- Як про що? Ти завжди тихенько слухала нас і говорила, лише коли спитають. І то іноді просто мовчала і викладач просто іншого далі питав. А за останні два тижні, у тебе ніби кудись зникла сором’язливість. Заперечуєш, коли з кимось не згодна, висловлюєш усі свої думки, активно береш участь в обговорюваннях.

Дивно. Навіть не помічала цього. Хоча пояснення є. Після танцю посеред вулиці з Анею, просто відповідати на парах здається не таким страшним. Отже, вона все-таки допомогла мені подолати свою сором’язливість, хоч і не повністю.

На третій перерві зустрілися з Мілою біля автомата, який так і не відремонтували. Подруга одразу налетіла з обіймами. За вушка потягала і простягнула якийсь блокнотик. Гарненький, з квіточками. Відкриваю і дух перехоплює. Всю сторінку займає наше перше фото, зроблене в день знайомства. Гортаю далі, а там багато-багато спільних фотографій, знімків екрана з нашою перепискою, і все прикрашене декоративним скотчем, наліпками та блискітками.

- Я не маю фінансових можливостей придбати тобі щось дійсно круте, - тихенько мовила Міла, – тому вирішила зробити своїми руками.

- Це дуже-дуже крутий подарунок. Я дивлюсь на ці фото і згадую кожен з цих моментів. Дякую. – обіймаю міцно подружку.

Сідаємо на лавку і передивляємось блокнотик, сміючись. Перші ніж розійтись по своїм аудиторіям, домовляємось зустрітись після усіх пар. Разом підемо на факультет менеджменту й запросимо Аню на тортик.

Коли ми востаннє говорили, вона здалась мені щирою. І я хочу їй вірити. Ми разом знайдемо того, хто опублікував відео. Хоча, зараз воно більше не здається мені жахливим. Я читала коментарі й окрім злих, там є багато позитивних. Люди пишуть, що теж хотіли б не зважати на думку інших і танцювати посеред вулиці. Тож, можливо я дарма переймалась? Погарячкувала сильно, та ще й подругу засмутила своєю недовірою.

Мілка не в захваті від цього всього, але погоджується піти. На жаль в потрібній аудиторії не знаходимо Аню. Паша підказує, що вона весь день була засмучена чимось і після останньої пари попрямувала до лаунж зони.