Розділ 21, 2/2

Паша

Ніхто з нас не помітив, як Софія тихенько підійшла. Алекс знов поцілував її у щоку і ця солодка парочка пішла гуляти парком. Як же мене бісить, що він тримає її за руку. А ще більше дратує, що вона дозволяє це.

Відсиджую останні лекції та їду додому. Ремонт свого автомобіля знову відкладаю. Готую на вечерю лазанью та обираю фільм для перегляду. Давно я так не проводив вечори. Лазанья, злива за вікном, подавлений стан. Якась комедія ідеально підійде, щоб відволіктись. Цікаво, де зараз Софія? Сподіваюсь вони вчасно пішли з парку в якесь кафе чи ресторан. Ось! Ось від таких думок мене потрібно відволікти.

Тільки ввімкнув програвач, і в ту ж мить телефон задзвенів.

- Привіт, синку, - мамин голос лунає у слухавці.

Вітаюсь та підходжу до вікна, глянути, наскільки сильний дощ. Мама розпитує, як ми тут, чи все добре.

- Тут так справа, - вона прокашлюється. Значить щось важливе. – У нас машина зламалась. Тож ми не встигнемо приїхати до Софіїного дня народження.

Оце так новина! А Соня ж так хотіла разом з мамою святковий торт готувати. Засмутиться тепер.

- Ти підбери їй хороший подарунок, а ми потім привеземо від себе.

- Мамо, ми так кожного року робимо. – нагадую, - Я обираю подарунок, а ви просто від себе щось додаєте.

- Знаючи тебе, можу бути впевнена, що подарунок уже готовий, лежить у твоїй кімнаті.

Майже вгадала. Я справді вже дещо обрав, але ще не купив.

Виходжу на кухню, досі розмовляючи з мамою, і погляд сам у вікно спрямовується. Потрібно було автомобіль в гараж поставити.

 Це ще що таке? Софія під дощем стрибає.

- Мамо, я передзвоню, - кидаю слухавку.

 Назовні вибігаю та залишаюсь стояти під навісним дахом.

 – Ти зовсім збожеволіла? – кричу до співжительки, яка ротом капельки ловить. Та це й капельками не назвеш, радше капелюща.

- Пашо, глянь яка злива! – усміхається задоволено. – Давно такої не було. Виходь до мене, - рукою кличе. – Тут так класно!

- Софіє, швидко заходь до середини.

Дівчина закочує очі, але слухняно йде в дім. З неї капає, одяг до ниточки промок і просвічується.

- Скільки тут стрибала? Ти б не встигла так промокнути, якби просто з машини одразу в дім забігла. – кидаю їй рушник.

- Ми з Алексом гуляли під дощем, тож в таксі я вже була вся мокра. – Соня опускає погляд, і витирає волосся.

- Ви що? – округлю очі. – Я його приб’ю.

Ох, цей дурень ніколи не думає про наслідки.

- Ну чому ти так злишся? Ми веселились, а ти зануда.

- Зануда? – обурено пирхаю, - Я турбуюсь про твоє здоров’я. Ти завтра зляжеш з температурою, як і Алекс. І от тоді ви будете веселитись, кожен у своєму ліжку, і пити несмачні ліки.

- Я часто гуляю під зливами. У мене хороший імунітет. Я вже загартована.

- Іди переодягайся, загартована, – сердито наказую.

- Спочатку дещо зроблю! – вона підбігає до мене і всім тілом притуляється, обіймає за шию.

Повинно бути холодно і мокро. Але навпаки тепло і приємно. Підіймаю руки, щоб обійняти у відповідь, але дівчина відтуляється і робить декілька кроків назад.

- Тепер ти теж мокрий! – показує язика і тікає до своєї кімнати.

От же ж вередливе мишеня! Тепер і мені треба переодягатись.

Обдумую, чи нічого більше не заважатиме і розпочинаю перегляд. Ковдру обережно склав на іншому кінці ліжка і ліг на простирадло. Все. Вмостився зручно, лазанья та сік на столі, навушники під'єднав -  можна дивитись. Нарешті! Ідеально! Натискаю на програвач…

- Пашо! – заглядає в кімнату Софія.

- Що сталось? – спокійним тоном запитую і розумію наскільки я влип. Адже, якби це був би хтось із батьків, я б точно був злющим, що вічно відволікають.

- Можна я Анжелу заберу?

- Так.

Вона кумедно пробирається навшпиньках до вікна, але зупиняється біля мого ліжка.

- А що ти робиш? – зацікавлено в ноутбук заглядає.

- Намагаюсь фільм подивитись.

- Я дивилась цей фільм, - її очі засяяли, ніби вона скарб побачила. – Це дуже крута комедія.

- Отже, не дарма я його обрав.

 Спостерігаю, як вона обережно бере павука на руки. Може вона не проти переглянути цей фільм вдруге? Питати чи ні? Вона щойно повернулась з прогулянки зі своїм хлопцем, вони дуже добре провели час. Може зараз вони переписуватимуться, обговорюючи наступне побачення.

- Якщо у тебе немає планів на вечір, то я був би радий твоїй компанії.

Все-таки краще отримати відмову, ніж зовсім не запитати.

- Але десять хвилин тому ти злився на мене, - вона нахиляє голову на бік.

- Не злився, а переживав. Ти можеш захворіти.

Я б міг сказати: «Просто проведи зі мною вечір. Ми подивимось будь-який фільм, який захочеш. Просто будь поряд». Та замість цього холодно промовив:

- Якщо не хочеш, то так і скажи.

- Я хочу! – вона викрикнула з розпачем, ніби щойно впустила якусь неймовірну можливість. - Тільки почекай, я розігрію лазанью і прийду. Я швидко.

Софія повернулась через декілька хвилин, поставила тарілку на стіл, вистрибнула на ліжко і потягнула собі ковдру.

- Я так змерзла, – жаліється.

- Менше під дощем бігай.

Спостерігаю, як вона замотується, справді на гусінь схожа. Перейменую її в контактній книжці.

- Мені теж холодно. – тягну й собі ковдру.

- Але ти не бігав під дощем, - дівчина пробує назад відняти.

- Ти мене намочила, тож ділись тепер.

- Але я не зігріюсь, якщо ти відбереш у мене половину ковдри. Нам буде не зручно. 

- В такому випадку доведеться зігріти тебе обіймами, - притягую її до себе різко. Ловлю розгублений погляд на собі. – Ти сиділа в мене на руках, коли плакала і сама притулялась. А зараз боїшся полежати на моєму плечі?

- Не боюсь! – червоніє. – Тобі так буде зручно?

- Мені так буде дуже зручно. Лягай вже.

Софія лягає головою на моє плече і я обіймаю її за спину. Зверху вкриваємось ковдрою. Даю їй один навушник і нарешті вмикаю той проклятий фільм.