Розділ 20, 2/2

Софія

Вже у рідному, улюбленому будиночку падаю на своє ліжечко. Даю волю емоціям, плачу, б’ю кулачками подушки від злості на нестерпну парочку, від нерозуміння своїх почуттів, від необдуманого вчорашнього вчинку.  Може Паша поцілував мене навмисно, щоб виставити зрадницею перед Алексом? Може він проти наших стосунків? Хоче вигнати, бо я дівчина-біда і псую його життя.

Проходить невеликий час – п’ять хвилин чи десять. Не знаю. Злість вщухає, та сльози продовжують текти, пальці самі вимальовують на покривалі квіточки. Дзвінок у вхідні двері змушує здригнутись та спуститись на перший поверх. Швиденько вмиваюсь у ванній та біжу відчиняти.

- Ти хоч у вічко глянула? – перше, що чую, коли визираю з-за дверей.

Звісно, знову назве неуважною дівчиною-бідою.

- Що ти тут робиш?

Навіть у себе вдома від нього сховатись не можу.

- Ти плакала? – Паша вдивляється в моє обличчя.

- Це тебе не стосується. Йди геть! – хочу зачинити двері, та хлопець рукою зупиняє. Штовхає їх назад, зрушуючи й мене з місця. Заходить нахабно в дім.

- Поговорімо про те, що вчора сталось.

- Я з Алексом, – холодно промовляю, - Забудьмо про поцілунок. Він нічого не означав.

- Добре, - відводить погляд і глибоко вдихає. - Чому плакала? Щось сталось?

- Я повторюсь, – підходжу ближче і по словах кажу, щоб ясніше було, - Тебе. Це. Не. Стосується.

- Як хочеш, - закочує очі, - Тоді просто гляну на твою кімнату. Ніколи там не був.

Отямитись не встигаю, а він вже майже на другому поверсі. Біжу за ним.

- Тобі не здається, що ти надто нахабнієш?

- Звідси на вулицю важче буде втекти.

Підіймає мене, як пушинку, і на ліжко садить. Сам вмощується на підлозі й руки мені на коліна кладе.

- Тепер розкажи, що тобі спокою не дає? Чому втекла? Чому плакала?

- Що розповідати? Я дуже-дуже дурна. Я дівчина-біда, ходяче горе. Вибач, що липну до тебе, притягую халепи, вибач, що змусила давати уроки з водіння. Вибач, що пошкодила автомобіль, що футболку зіпсувала і що приносила тобі клопіт. Я відмовляюсь від занять і обіцяю виконувати нашу першу домовленість. Триматимусь якомога далі від тебе. Просто потерпи мою присутність на вечерях ще п’ять місяців і я поїду з твого дому і ніколи більше не потраплю тобі на очі.

Оце так вилетіли назовні страхи.

 Хлопець важко зітхає, перш ніж почати говорити.

- Та до чорта ту домовленість. Ми її обоє порушували вже мільйон разів. Не працює вона, хіба ти не бачиш? Ніяких занять ми скасовувати не будемо. Ти зовсім не дівчина-біда і клопоту мені не приносиш. Ти важлива для мене і з першого дня приїзду почала робити моє нудне, правильне життя цікавішим. Не хочу триматись подалі, хочу бути поряд. Завжди хотів бути поряд. Хотів проводити разом час. Ти завжди ховалась. І зараз хочеш втекти від мене?

Кліпаю очима, обдумуючи щойно почуте. Але ж я зовсім не пам’ятаю його в моєму житті до приїзду в цей будинок. Він був просто незнайомцем, другорядним персонажем.

- Ми майже не бачились, зовсім не спілкувались. Не знали одне одного.

- Я запрошував тебе на дні народження, Новий Рік, випускний, та ти жодного разу не приїхала. На твої свята не приходив, бо не отримував запрошень, проте я передавав подарунки. Я просив не казати, що вони від мене. На твоє десятиліття я передав тобі настільну гру, про яку ти мріяла. На п’ятнадцятиліття купив для тебе квиток на балет, куди ти так рвалась піти. Піжаму з лавандою, в якій ти завжди спиш, енциклопедію про тропічні види рослин, кулон з трояндою – це все обирав не тато, а я. І твій улюблений кактус, цвітіння якого ти так чекала, теж я передав, бо дізнався від твого батька, що ти шалено хочеш кактус.

- Це все ти дарував? – перепитую, не вірячи власним вухам.

- Я. – киває, - Завжди підслуховував батьків, коли вони говорили про тебе. Тому знаю твої улюблені страви, що ти любиш робити, куди любиш ходити. Ну що таке? – він витирає великим пальцем руки мою сльозу, що неслухняно скотилась вниз по щоці.

- Мені так соромно, - говорю, схлипуючи. – Я ніколи тобою не цікавилась. – сповзаю з ліжка на підлогу до Паші.

- Те що я хотів дружити, не означає, що й ти повинна була цього хотіти. Це нормально.

- Та зараз я хочу дізнатись більше про тебе. Я так прив’язалась до вашої родини, а до тебе найбільше. Ми не ніхто одне одному. Ти важливий для мене. – голос мій тремтить від сліз.

Сказала нарешті, хоч і не уточнила в якому сенсі важливий. Адже ще сама не розібралась.

- Я чекав на ці слова з самого дитинства, – сумно усміхається. – Ну що мені зробити, щоб ти перестала плакати?

- Почнімо спочатку. Будемо поводитись, як друзі дитинства. Їстимемо твої улюблені вафлі з ягідним джемом і багато говоритимемо.

- Ну от бачиш. Щось ти про мене все-таки знаєш. – хлопець знизує плечима.

- Але ти про мене знаєш більше.

- Перевіримо, називатимемо факти одне про одного по черзі, – нічого не почувши у відповідь, він почав першим, - Ти обожнюєш мастити свої губи блисками.

- А ти мрієш відкрити власний автосалон.

- Ти не боїшся павуків, що досі не вкладається в моїй голові.

Я засміялась з його виразу обличчя. Попелясті очі розширились, а брови піднялись. Сліз більше не було. Не зважаючи на поцілунок, поруч з Пашею було спокійно і комфортно. Спочатку ми сиділи близько на підлозі, потім пішли поливати квіти. Довелось зізнатись, що усі інші плани я вигадала.

Коли ми повернулися до будинку Пашиних батьків годинник показував сьому годину. Ми розмовляли про навчання, іноді доповнювали діалог історіями та жартами. Паша дозволив сьогодні не допомагати з вечерею. Тож я сиділа за столом, спостерігаючи, як він готує макарони по-флотськи. Ставалось таке, що в голову приходив неназваний факт, тоді ми викрикували його посеред розмови. Таким чином наше змагання досі не закінчувалось. Для мене час проходив надто швидко.

- А ще ти завжди малюєш щось руками по будь-чому. – хлопець сказав черговий факт, ставлячи переді мною тарілку зі смачнючими на вигляд макаронами.