Розділ 20, 1/2

Софія

Перегортаю сторінку блокнотика та дочитую сатиричний твір про дівчину, яка впала у торт на весіллі своєї тітоньки, тобто про мене. Міла вирішила завести свій блог, де буде описувати мої смішні ситуації.

- Ти впевнена, що це читатимуть? – переводжу погляд на подругу.

Вона наминає п’ятий шматок піци та щось друкує на моєму ноутбуці. Хоча я знаю, що так робити не можна, бо кришечки під клавіатуру потраплять, та все одно не сварюсь. Це буде лицемірно і якось несправедливо, враховуючи, що я й сама цим правилом нехтую і лише декілька днів тому писала доповідь, наминаючи бутерброди. Моєму ноутбуку точно скоро гаплик!

- Звичайно! – підскакує з місця, - Це ж сатирична лірика! Іронія! Гротеск! – називає купу невідомих мені термінів.

- Мілко, ми на різних факультетах. Поясни нормальними словами.

- Нормальними словами, люди будуть сміятись з таких історій. Сподіваюсь. Головне правильно подати. Погортай ще далі, – показує рукою на блокнотик, - там є поезія.

 Слухняно знаходжу вірші й читаю. Подруга присідає поряд на ліжко, схиляється наді мною. Чекає реакції.

У першому вірші дівчина стрельнула горошиною в око сусідові, в другому у фонтані поплавала, а в останньому розлила суп у столовій прямо на викладача. Все це випадки з мого життя. І описано це все справді кумедно, влучно підібрані слова. Смішок сам виривається.

- Тобі подобається? – не терпиться Мілі дізнатись.

- Дуже, - щиро відповідаю. – Ти прекрасно пишеш вірші та прозу.

- То ти згодна, щоб я використовувала твої ситуації у блозі?

- Хм… - удаю, що серйозно задумалась.

Не дарма ж подруга пів години вагалась ділитись своєю ідеєю чи ні, потім годину бігала по кімнаті, ніби в неї шило в дупці, розмахуючи руками у всі сторони та захоплено розповідала про всі нюанси. Ну і як їй відмовити можна? Тим паче нічого страшного у цьому не бачу. Подруга має талант писати твори, тож чому не показати це іншим.

- Згодна, - нарешті відповідаю. – Тільки ім’я моє не пиши у своїх текстах.

- Ура! – Мілка обіймає мене міцно. – Я так боялось, що ти не дозволиш.

- Задушиш… - ледь вдається вимовити.

- Це буде лише одна з рубрик мого блогу, – відпускає мене і я хапаю повітря ротом. - Вгадай, як буде називатись, – дивиться на мене очікувально.

- Ти що завгодно могла придумати.

- Це не я придумала, а твій котисько! – підказує.

- Ти серйозно? – усміхаюсь, - Рубрика називатиметься «Дівчина-біда»?

- Так! Це ж чудова назва. Підходить, правда ж?

- Підходить, тут не посперечаєшся.

Обговорюємо, які ще ситуації можна взяти для блогу. Дивимось серіал, смакуємо піцою та солодощами.

Перед сном розповідаю про поцілунок з Алексом, а Міла радіє за нас. Про співжителя мовчу. Сама з себе дивуюсь, що вперше щось приховую від найкращої подруги. Соромно дуже та язик не повертається зізнатись. Це ж зрада моєму хлопцеві. Спокійно. Це було один раз і більше не повториться. Маленьке помутніння. Щоб я морозиво розлюбила. А що робити, якщо хочеться, щоб це повторилось? Хоча б на декілька секунд…

І як тут заснеш з такими думками? Мілка вже сопить мирно, а я лежу з відкритими очима. Сон, здається, не збирається приходити. Це дуже погано. Завтра на парах, буду, як ходячий мертвець.

Під ранок мені все ж вдалося заснути. Та який з цього зиск? Все одно через пару годин розбудили. Швиденько зібрались і поспішили на автобус. Точніше я потягла подругу на зупинку, вона навпаки тільки й рада проїхатись зайвий раз на дорогому автомобілі. Довелось збрехати, що Паша завжди запізнюється. А на автобусі навіть раніше приїдемо, кави встигнемо попити. Мені б не завадило.

На жаль мріям не судилося здійснитись. Буфет зачинений до першої пари. Довелось просидіти історію дизайну та ще декілька пар у напівсонному стані. І от нарешті я у буфеті з подругою, п’ю бажану каву, про яку мріяла з самого раночку.

- Не вдавись тільки, - говорить Мілка, спостерігаючи, як я другий стаканчик американо за один ковток випиваю, – перед своїм хлопцем.

- Що? – відриваюсь від кави й кручу головою в сторони.

Троє хлопців підходять та одразу місця за нашим столиком обирають. Алекс цілує мене в щічку, вітаючись. Повільно їм свій обід. Навмисно на співжителя не дивлюсь. Як добре, що Мілка вирішила розповісти про свою ідею з блогом. Можна помовчати, послухати.

Через декілька хвилин втрачаю ниточку їх розмови, поринаючи у свої думки. Раптом Паша розповів хлопцям про поцілунок і вони вдають, що все добре…

- До речі, Софіє, - Алекс до мене звертається, - підемо сьогодні в кіно?

- Вона не зможе, - замість мене відповідають, - у нас заняття з водіння.

- Але ж ти можеш його перенести, - посміхається блондин.

- Як і ти можеш перенести похід в кіно, – Паша теж демонструє свої рівні зубки, хитро примружившись.

- Гадаю, ти її замучив своїми заняттями. Їй варто більше відпочивати.

- А я думаю, що вона надто часто відпочиває, з такими темпами екзамен їй не скласти.

- Від пропуску одного заняття нічого не зміниться.

- Ще й як зміниться.

Напруга за столом зростає, а я сиджу саме між ними двома. Немов мишка між котами, що б’ються за свою їжу.

- Нехай Софія обере, що вона хоче, – Тор виручає мене.

Усміхаюсь йому вдячно. Хлопець киває мені, розуміючи мій знак.

- Вибачте, хлопці, але сьогодні у мене є свої плани. Тож я не піду ні на заняття, ні в кіно.

- Які плани? – одночасно запитують.

- Квіти полити та попересаджувати. Ще натхнення з’явилось, хочу зробити ікебану. Можливо татові зателефоную. Одним словом, хочу провести залишок дня одна.

І я не обманюю. Дуже хочеться побути самій і обдумати все, що сталось за останні декілька днів, бо докори, сумління і суперечливі бажання мене зсередини потихеньку вбивають.

- Як скажеш, - Алекс проводить рукою по моєму волоссю.

Співжитель лише невдоволено голову від нас відвертає.