Розділ 17, 3/3

Софія

Коли обоє повністю заспокоюємось, вирушаємо на пошуки Ані. Вона схоже нас теж шукала, бо перетнулись ми на середині зали. Дівчина радісно кинулась мене обіймати, потім з Пашею привіталась.

Зізнаюсь, що вражена квітами на нашому столі.

- Одна я не в курсі цієї теми з тюльпанами? – Аня з цікавістю по черзі на нас дивиться.

Паша бере на себе роль оповідача. Скільки разів чула цю історію, і все одно з відкритим ротом слухаю про знайомство батьків. Коли оповідь закінчується, витираю сльозинки, що в очах застигли.

- Я мрію, щоб мені зробили пропозицію руки та серця на полі жовтих тюльпанів. – підсумовую.

- Хороша мрія, – посміхається подруга. – Сподіваюсь, у майбутньому містер А її здійснить, – підморгує мені.

Чому на ім'я Алекса не називає?

- Що за містер А? – тепер Паша зацікавився.

- Це секрет.

Перш ніж я встигаю щось сказати, дівчина вже тягне мене від співжителя у темний куток, кидаючи йому декілька слів на прощання. Вже на одинці пояснює, що хоче зі мною окремо поспілкуватись. Нічим не видаю, але подумки дивуюсь дуже. Хіба їй не подобається Паша? Вона завжди намагалась бути поруч з ним. Та останнім часом навпаки віддаляється.  

Ділимось враженнями. Хвалимо вбрання одна одної. Аня одягнула пишну червону сукню, теж чудову. Про блиск нічого не розповідаю, а подруга й не запитує. 

Коли важливі люди закінчують говорити у мікрофон всі гості змішуються між собою. Ми знаходимо Сніжану Борисівну та Юрія Володимировича поруч з директором, він же й Анін тато.

Залишаємось біля дорослих, складаємо рейтинг найсмачніших страв, робимо фотографії, іноді підходять незнайомі люди поспілкуватись з директором. Час від часу вмикають веселу музику і ми з Анею біжимо танцювати. Сама я б ніколи не танцювала на подібних заходах. Але разом з моїм особистим тренером по боротьбі з сором’язливістю, в обличчі подруги, я відчуваю себе досить впевнено.

Після кількох запальних пісень вмикають музику для закоханих парочок. На цьому моменті вирішуємо відпочити. Аня повертається за свій столик, а я до свого пробираюсь, повз натовп закоханих.

- Ось ти де.

Натикаюсь на Пашу.

- Ти шукав мене?

- Хотів на танець запросити. Ти не проти?

Мовчки руку подаю, наші пальці самі переплітаються. Хлопець за талію мене ближче притягує. Після всієї метушні, біганини, так приємно просто повільно рухатись в такт музики. З Пашею мені спокійно, розслабляюсь в його руках. Дивимось одне одному в очі, я знову опиняюсь під гіпнозом.

- Ти так і не відповів, - першою наважуюсь заговорити, - Як я виглядаю у цій сукні?

- Чарівно, - нахиляється та шепоче на вушко, щоб я почула серед голосної музики.

Чи то приглушене світло так впливає на мене, чи духота в приміщенні, та чомусь серденько шалено б’ється. Кидаю погляд на його губи, знову на очі. Як він дивиться на мене… Як він торкається… В голові паморочиться, дихати стає важче, тіло горить, думки плутаються. Наші губи так близько. Надто близько. Боюсь, що нападе з поцілунком, притисне до себе лапищами й не відпустить. А може, навпаки, бажаю, щоб він напав…

Щоб я морозиво розлюбила! Відстороняюсь від хлопця.

- Я зараз повернусь, - кидаю швидко і біжу до вбиральні.

Що зі мною коїться? Підбігаю до умивальника і водою бризкаю собі на обличчя. Дивлюсь у дзеркало, собі в очі.

- Що це було? – запитую у себе. – Чому? – хапаюсь за голову.

У мене є Алекс. Таких бажань щодо Паші не повинно виникати. Та вони виникають. І бажання, і фантазії, і мурашки по тілу. Все це виникає. Неможливо це заперечити. Я заплуталась. Коли це почалось? Потрібно йти звідси, поки сама не напала на нього.

Повертаюсь до залу і біжу до столика, так, щоб співжитель мене не помітив.

- Я додому поїду, - кажу Сніжані.

- Якщо вже втомилась, звичайно їдь, – Сніжана киває з розумінням, - Тільки одну боюсь тебе відпускати. Пашу візьми з собою.

- Ні, все буде добре. Я сама доїду. – переконую.

Викликаю таксі. Йду до виходу, перевіряючи непрочитані повідомлення.

«Ти бачила, що опублікували в блозі?» - Мілка надіслала і посилання якесь залишила.

Подругу не дуже цікавить блог універу. Напевно щось справді важливе. Переходжу за посиланням.

Ні, ні, ні! Це ж те саме відео. Очей не можу відірвати. Ось я танцюю, а потім фургончик проїжджає і я стою вся брудна. А найголовніше, що Ані на цьому відео немає. Точніше картинка обрізана.

- Ти що додому? – підбігає до мене п’явка, робить схвильований вигляд. – Щось сталось?

- Сталось, – усміхаюсь їй, а сама сльози стримую, - я довірилась тобі, ось що сталось. А ти виклала те відео. Це побачить весь університет.

- Софіє, я нічого не викладала, - виправдовується.

- Може інші мали рацію на твій рахунок, - випалюю їй в обличчя, - ти лицемірка. Підсунула мені погану помаду, підлаштувала цей дурний танець і відео. Я думала ми подруги!

Вона щось говорить, кричить, та я більше не слухаю. Вибігаю на вулицю. Моє таксі вже чекає.

Злість витісняє всі здорові думки. Не виходить заспокоїтись і обдумати, для чого їй це. Серджусь, плачу. Тікаю. Вкотре тікаю до своєї кімнатки. А тепер тут навіть Анжели немає, бо Паша її забрав.

Не збираюсь домовленість порушувати. Вхід до кімнати заборонений, значить заборонений. Мені скрізь вхід заборонено. І до кімнати його, і до гаража.

І до серця теж вхід заборонено.