Розділ 17, 2/3

Софія

Після того, як Сніжана Борисівна пішла, я сіла додавати останні штрихи плакатові. До змагання залишилось кілька днів і дуже хочеться намалювати найкращий серед усіх. Алекс обіцяв познайомити мене з його найкращими друзями. Запевнив, що я точно їм сподобаюсь. Після змагання ми поїдемо святкувати у клуб перемогу, у якій ніхто з команди зовсім не сумнівається. І ми з Мілою в тому числі.

Я навіть вже відпросилась. Батьки Паші саме відправлятимуться в гості до родичів. Тож мені ще й дозволили покликати дівчат на ночівлю. Тільки б котисько не вередувало щодо цього. Не подобається йому, коли багато по сторонніх у домі.

Плакат закінчила вчасно. Саме пора збиратись на святкування.

 Вбралась у свою новеньку фіолетову сукню, Сніжана накрутила мені волосся, макіяж я сама зробила(без блиску на цей раз).

На вулиці нас чекали дядько Юра з Пашею. Їм очевидно менше часу знадобилось на підготовку. Затримую погляд на котиську. Він категорично відмовлявся одягати піджак та краватку. Але й без них має гарний вигляд.

- Які ж ви красуні! – Юрій Володимирович компліментом обдаровує одразу.

 Закоханим поглядом на свою дружину дивиться, а вона у відповідь червоніє і сміється тихенько.

 Я до кінця не показувала Паші сукню, котру обрала. Тож зараз хлопець роздивляється мене з ніг до голови. Підійшла ближче, покрутилась повільно, щоб він гарненько розгледів.

- Як тобі сукня? – губу закусую, у здогадах тону.

- Ти обрала саме ту, яка мені найбільше сподобалась.

Отакої! У торговому центрі говорив, що вони усі однакові. Здавалось, він не дивився, що я показую. А виявляється, у нього навіть сукня-фаворит була.

 - І як я в ній виглядаю?

Що ж він відповість? Алекс обсипав би мене купою компліментів, а Мілка б назвала богинею, що спустилась з небес. А Паша… Він тільки дівчиною-бідою називає, чи горем ходячим, або взагалі вередливим мишеням. Один раз розумницею назвав тільки.

- Ну що поїхали, молодь!

Через Юрія Володимировича, так і не дізналась те, що цікавило.

Трохи засмучена вмощуюсь поряд зі Сніжаною Борисівною на заднє сидіння. Спереду йде жвава чоловіча розмова. Ми теж позаду обговорюємо свої жіночі штуки.

І не помітила, коли встигли під’їхати до величезної будівлі. Це і є найстаріший музей нашого міста? Такий величний, ніби з середньовіччя. Не встигаю детально роздивитись зовні, дорослі тягнуть до середини. Заходимо, а там… Щоб я морозиво розлюбила…

Яка краса!

Зала прикрашена живими й штучними квітами. На переносній сцені червоні троянди, біля вікон хризантеми. На кожному столику ваза з різними квіточками. Знаходжу очима столик з жовтими тюльпанами.

- Ти правильно дивишся! – Сніжана кладе руки на мої плечі. – Той столик наш.

Розгублено йду за всіма до нашого місця. Присідаю поряд з Пашею.

- Але як? – наважуюсь запитати.

- Я допомагала з організацією. Спеціально попросила жовті тюльпани для нашого столу. Знаю, що ці квіти означають для вас з мамою. – пояснює жінка.

- Дякую, - усміхаюсь та торкаюсь кінчиками пальців до квітів. Такі ніжні пелюстки.

На сцені директор музею починає промову, яку мене зовсім не цікавить. Наминаємо з Пашею закуски, поки батьки удають, що уважно слухають. Впевнена цей монотонний голос їм теж набрид і вони ледь не засинають.

Відкидаюсь на спинку стільця, що точно не властиво принцесам. А я ж так хотіла бути схожою на них. Цікаво, Попелюшці та Білосніжці теж доводилось слухати так нудні промови?

Повертаюсь до Паші.

- Ти так і не приніс мені Анжелу, - нагадую.

- Я хотів, а вона сказала, зі мною веселіше. – шепоче на вухо.

Знову дурить мене.

- Не могла вона такого сказати.

- Ще й як могла, - усмішка з’являється на його обличчі. – А ще вона розповіла усі твої секрети.

- Які секрети? – насторожуюсь.

- Ну, наприклад, - хлопець задумується, - що ти обіймаєш подушку, коли спиш.

- Ти просто підглядав за мною вночі, - стукаю в груди нахабу.

- Ні, - сміється, - це павук розповів. А ще він розповів, що ти до жаху боїшся лоскоту.

- Не боюсь, - впевнено брешу прямо в очі хлопцеві.

- Перевіримо? - тягне до мене лапища, та я швидко продумую план відступу.

- Я Аню пошукаю! – голосно сказала, що дорослі почули, підірвалась зі стільця та швидким кроком пішла у невідомому напрямку.

- Думала, так легко від перевірки втекти? – Паша наздоганяє мене все-таки та лоскотати починає.

Сміюсь нестримно, пробую вирватись з його рук, а тільки ближче притискаюсь. Добре, що голос директора з колонок голосніший за всі інші звуки.

- Ми заважаємо…Людям… - змогла вимовити, перериваючись на сміх.

Хлопець припиняє нарешті, дивимось на столики біля нас. Дамочка з песиком і чоловік в окулярах косяться на нас, як на божевільних. Тепер одночасно з Пашею пирхаємо від реготу. Хлопець тягне мене від гостей.

 Першою вгамовуюсь і спостерігаю, як Паша все ще не може припинити сміятись. Рідко він такий безтурботний та веселий. Може тільки зі мною так? Зазвичай вдома він злюка. Та злюкою теж мені подобається… Просто, як людина подобається. Нічого більшого.

І все-таки йому личить посмішка.