Розділ 17, 1/3

Софія

Біда! Біда! Біда!

Щоб я ще хоч раз пробувала якісь модні штуки! Ніколи та нізащо!

Так, Аня попереджала, що цей блиск з ефектом збільшення губ, та я не думала, що буде настільки сильно пекти. Ляпаю водою по всьому обличчі, пищу від болю.

Позаду чую скрип дверей. Як вчасно комусь ванна знадобилась.

- Вибач, - чую Пашин голос.

- Стій! Допоможи мені! – кидаюсь до нього, за руку хапаю. - Блиск, - показую на губи, - щипає сильно.

- То змивай скоріше, - хлопець заметушився одразу, потягнув мене до раковини.

- Він водостійкий, - з розпачем руками розводжу.

- Гаразд, гаразд, зараз знайдемо чим змити, -  починає шукати щось в телефоні. – Потрібно гідрофільне масло. У нас є.

Відкриває верхню шафку і дістає маленьку зелену пляшечку. Простягає мені.

- Давай ти зітреш, - прошу, махаючи руками досі, створюючи хоч якісь поштовхи повітря.

Сказати, що це допомагає складно. Більш від безвихіддя це роблю.

- І де ти взяла цей дивовижний блиск? - запитує, поки масло наносить на пальці.

- Аня позичила. Сказала, що підійде до моєї сукні, і губи збільшить. І ще він з найновішої серії блисків якоїсь популярної компанії. – винувато очі опускаю.

Хлопець раптом сміятись починає, закидаючи голову назад, як завжди.

- Це не смішно, - стукаю його в груди.

- Вибач, це дуже смішно.

 – Давай швидше! – знову стукаю.

- Добре-добре, - пальцями масло наносить на мої губи, все ще тихенько посміюючись.

Коли нарешті вгамовується, додає трохи води. Нахиляє голову, то вліво, то вправо, демонстративно розглядаючи губи.

 – Навіщо тобі їх збільшувати? Як на мене, вони й так нормальні. І взагалі, навіщо блиск наносити? За ним погано видно колір персика.

Мовчу, бо ж говорити не зовсім зручно, коли твої губи мнуть. Згадую їх колір, згадую колір персика. Ніколи не помічала подібності.

Поки хлопець старанно витирає блиск, наважуюсь глянути у попелясті очі. Навіть коли не дивляться на мене, здаються притягаючими, загадковими, але безпечними. Відчуваю його спокійне дихання на моєму обличчі. Втягую носиком знайомий аромат мускусу та ванілі. Його руки такі теплі.

Після вчорашнього вибачення, менше записи турбують. Він говорив, що любить, коли я червонію. Напевно зараз теж виглядаю, як помідор. Від дотиків мурашки пробігають по всьому тілі.

Він ще ніколи не торкався мене так довго. НЕ можна показувати мої справжні емоції.

- Довго ще? – видавила з себе і в ту ж мить зустрілась поглядом з Пашею. Тепер, коли його очі дивляться прямо в мої, знову відчуваю себе під гіпнозом, підкоряюсь йому.

- Ні, трохи залишилось… - він проводить великим пальцем по моїй нижній губі, відтягуючи її вниз, – Усе.

Дивлюсь в дзеркало. Дійсно все.

Дякую та залишаю Пашу у ванній.

 У своїй кімнаті натикаюсь на Сніжану Борисівну. Вона роздивляється мою сукню і поправляє перлинки. На столі стоять дві чашки з чаєм та моя коробка з шоколадними тістечками. Побачивши мене, жіночка одразу про блиск запитує, адже ще зранку їй хвалилась модною штучкою.

Зручно всідаємось на ліжку. Говоримо про очікування від свята, а діалог у зовсім іншу тему непомітно перетікає. І ось мене запрошують влітку на море з їхньою сім’єю та пропонують полички у тимчасовій кімнатці прибити, бо не вистачає місця для альбомів. Не мало так бути. Не повинна була звикати до них.

Дядько Юра завжди смачненьке привозить, розпитує про університет, смішні історії розповідає. Сніжана – добра та мила. З нею часто влаштовуємо чаювання, обговорюємо новини. Віднедавна вона вчить мене готувати. Не соромлюсь запитувати про жіночі штуки, і відношусь до неї, як до рідної тітоньки. А Паша… Я звикла до його вічно невдоволеного обличчя, жартів і дотиків… Він завжди допомагає мені й рятує від неприємностей.

Я не відношусь до нього ні як до брата, ні як до друга, ні як до сина татового товариша. Якось по іншому. Поки що не розібралась, та знаю точно, що прив’язалась до нього сильно. І вже й не дуже хочеться їхати з цього будинку.