Розділ 15, 3/3

Софія

Віктора чекали не довго. Я поїхала з ним додому, а Паша залишився чекати бригаду зі спецтехнікою. Не хотілось залишати його там одного. Всю дорогу мовчала, думала про хлопця. Згадувала його дотики. Злилась на себе, що в голові зовсім не той хлопець поселився.

Під’їжджаємо до будинку, дякую швидко та біжу відчиняти двері. Хочу побути на самоті з думками за весь день.

 Та де там? Друг у котиська такий же нахабний. Слідом за мною в дім заходить.

- А ти не поїдеш додому? – запитую тихенько.

Дуже соромлюсь Пашиного друга. Хоча зовсім не страшно він виглядає. Симпатичний, високий, голубоокий. Ніби з Мілиних книжок вийшов.

- А ти так швидко хочеш спекатись від мене? – посміхається. – Навіть чаю не запропонуєш?

Ну що за день? Не залишають мене ці коти. Як іграшку перекидають від одного іншому.

- Звичайно, звичайно, - вмикаю гостинність, - Хочеш чаю з пирогом?

- Залюбки, дівчино-красуне.

- Думала, назвеш дівчиною-бідою, - полегшено видихаю, відрізаючи шматочок пирога. Тор чекати не став, заходився чай робити.

- Я не вважаю тебе дівчиною-бідою. Навпаки, ти мені імпонуєш. – облизує ложечку.

Мружусь, вдивляючись у його обличчя.

- А ви часом не сперечались з Пашею… - озвучую думки.

 Ну не дають покою записи. Ну що поробиш?

- О, я розумію про що ти, - Тор розсміявся раптом. – Книжок перечитала і фільмів передивилась. А ще з самооцінкою у тебе погано. Думаєш, якщо два хлопці увагу на тебе звертають, то одразу тут щось не чисто? – переносить чашки на стіл і присідає на Пашине улюблене місце.

Я навпроти вмощуюсь зручно.

- А Паша звернув на мене увагу? – чіпляюсь за слова.

Хлопець одразу сміятись припиняє і серйознішає.

- Не знаю.

Замовкає на хвилину, шукаючи відповідь.

- По-перше, я з тобою це обговорювати не повинен. По-друге, Паша рідко розповідає нам про свої почуття. Ти напевно помітила, що він колючий, як…

- Їжачок. - доповнюю, - І холодний, як…

- Крижинка.

Схожість думок смішить нас. Сором’язливість поступово зникає.

- Якщо тебе хвилюють якісь Пашині дії у твою сторону, то повір, він не з тих хлопців, які сперечаються на честь дівчини. Навпаки з нашої компанії він найсерйозніше підступає до стосунків. Це я так, - махнув рукою, - раптом тобі цікаво було… - усміхається хитро.

- Зовсім не цікаво, - одразу відмахуюсь, - у мене взагалі-то є хлопець. Ну майже… - в кінці уточнюю. – Я навіть йду його підтримувати на змагання зі скейтбордингу, намалюю йому величезний плакат. Буду голосніше всіх кричати: «Алекс!»

Навіщо це все розповіла Пашиному другові, якого бачу втретє, сама не зрозуміла. Слова самі лились, неспинним потоком. Чи то так сильно хотіла довести, що Паша мені не цікавий, чи собі нагадати, що в мене вже є хлопець.

- Алекс? – перепитує здивовано. - Той що головний там? Ще кафе в нього є власне…

- Так, так. Ти знаєш його?

- Чув декілька разів. Цікава картина виходить. – дивний смішок злітає з уст і погляд його змінюється.

- Яка картинка?

- Це я про плакат. Уявив, як там можна зобразити все і кажу, що цікава картинка виходить. Я вчусь на дизайнера інтер’єру, тож малюю непогано.

- Ти теж на факультеті дизайнерів? – викрикую здивовано.

- Так, до речі лавки у нас зовсім не вписуються в інтер’єр.

- Таак! – нарешті є з ким обговорити. – Туди б краще підійшли…

Так і зав’язується розмова направлена у зовсім інше русло. І говорити стає зовсім легко на спільні теми. 

Одне лише лякає. Чи не надто сильно я зближуюсь з Пашиним оточенням. Спочатку Аня, тепер Віктор. Не хочу, щоб нас щось пов’язувало, після від’їзду.