Розділ 15, 2/3

Софія

Пасок одразу сама пристібаю, щоб не виникало дотиків «аля випадково».

Твердо вирішила для себе, сьогодні буду уважною та обережною. Раніше закінчимо заняття і розійдемось по своїх кімнатах.

З першого разу мотор завела. Зловила похвальний погляд Паші та легше не стало. Проїхала перший круг, згадуючи усі поради та настанови. Плавно повертала кермо, вчасно передачі перемикала. Де недовчитель просив, там зупинялась і, на диво для себе самої, знову без проблем двигун заводила.

Чи то від злості в мене все виходить, чи то я справді їздити навчилась. Та це не важливо. Головне, що мене скоро відпустять. Стільки справ на мене чекають. Ще раз полюбуюсь новою сукнею, Анжелу заберу, домалюю плакат, зателефоную Мілці, перекушу (це най-найважливіше).

- Ні однієї помилки, - усміхається хлопець. – Розумниця.

Мені не почулось? Він назвав мене розумницею. Не дівчиною-бідою, не горем ходячим, а розумницею. Незвично і приємно чути це саме від Паші. Та не достатньо одного хорошого слова, аби я забула про записи. Хай відпускає мене додому. Буду злитись на нього таємно у своїй тимчасовій кімнатці й біди накликати. Мілка знається на картах, попрошу її прокльонів наслати. А подруга точно щось веселе придумає.

- Сьогодні вчитимемось робити розворот, - обриває всі мої грандіозні плани однією фразою. 

Точно, у тата мого навчився.

- Розворот? – перепитую, з досадою – Може вистачить на сьогодні?

- Ти й двадцяти хвилин не поїздила. Якщо є багато вільного часу в обох, використаємо його з користю.

Щоб я морозиво розлюбила! Схоже не вибратись мені звідси так швидко, як думала. Навчусь робити розворот, то він мене відправить на дорогу з перешкодами. Потім вісімкою їздити змусить між конусами.

Нічого не поробиш тут. Слухняно їду на майданчик з перешкодами. Паша командує прямувати до ділянки з кругами, закопаними в землю.

- Це що?

- Аналог огорожі – пояснює недовчитель. – Нам потрібен закритий простір. Спершу я покажу, як правильно.

- Ні, - відмахуюсь, бо це займе довше часу.

Мій маленький протест сприймають з усією серйозністю. Паша дозволяє самій розібратись, лише на словах пояснює детально. Нахиляється до мене, просить слідкувати за межами автомобіля, щоб вписатись у поворот і нічого не зачепити. Нагадує, рукою показуючи, як розпізнати ті межі.

Після прочитаного, стає не спокійно поряд з ним. Зараз він теж користується ситуацією? Теж хоче викликати реакцію мого тіла? Страх заполоняє й увага розсіюється. Дивлюсь на дорогу, а думаю про його голос над вухом. Як-небудь повертаю кермо.

- Викрути до кінця, - раптом кладе свою руку поверх моєї.

Так ніжно торкається. Ловлю його погляд у дзеркалі. Прямо на мене дивиться з очікуванням. І паніка охоплює. Терпіння лопає…

- Не торкайся мене! – висмикую руку, та кермо випадково в протилежну сторону повертаю.

З гуркотом автомобіль наїжджає на одне з коліс, що служили огородженням. Так різко все відбувається. Не встигаю зрозуміти, але лякаюсь сильно.

Розплющую очі. Ми в напів-перевернутому автомобілі.  Паша мовчки вилазить назовні. І я слідом за ним.

Обоє дивимось зі сторони й розуміємо, що дну автомобіля гаплик. Та хлопець не звинувачує мене, не кричить, лише роздивляється ближче автомобіль. Гадаю, щоб знати, як виправити проблему. Через декілька хвилин до мене підходить.

- Ти в порядку?

Встигаю зробити пару кроків назад, його руки повисають у повітрі.

- Так. – сухо відповідаю. – А ти?

- Трохи вдарився плечем, – махнув рукою, мовляв, то пусте.

Чому він не злиться? Я справді не розумію. Кліпаю очима, як дурненька, намагаюсь зрозуміти.

- Не злюсь, тому що це сталось через мене.

Читає мої думки вкотре. Хотіла б і я розуміти його без слів. Та це надто складно.

- По-перше, ти тільки вчишся. По-друге, я добре знав, що тобі не комфортно, коли я торкаюсь. І все одно не стримався. Вибач. Тепер я дещо зрозумів.

- Чекай, - цікавість розпирає, - від чого ти не можеш стриматись? І що ти зрозумів?

- Не важливо. – тепер і він робить декілька кроків назад. – Зателефоную Торові. Він відвезе тебе додому.

Як це не важливо? Я маю право знати. Це стосується мене і його. Стосується нас. Хоч як це формулювання мені не подобається.