Розділ 15, 1/3

Софія

У мене ще ніколи не було таких красивих суконь. З усіх вона одна так сильно сподобалась. Сніжана Борисівна сказала, я буду найгарнішою на святкуванні. Та мені здається, найкрасивішою буде вона. Адже Пашина мама – справжня красуня.

Ліниво потягаюсь на ліжечку і позіхаю. І чому це я так рано встала сьогодні? Субота, навпаки, повинна була висипатись до обіду. Дорослі планували поїхати обирати подарунок для Пашиної тітки. А він сам, як завжди, має щось готувати на кухні. Сподіваюсь, щось солоденьке.  Підводжусь на ноги, знімаю свою піжамку  з лавандою. Не дивлячись, беру першу футболку, що попалась.

В такому ж напівсонному стані, прямую до ванної кімнати, чищу зуби, вмиваюсь. Тепер виходить нормально очі розплющити. Мені терміново потрібна міцна кава, щоб остаточно прокинутись.

Тільки на кухню зайшла, як в ніс вдарив запах випічки.

- Мм, - потягаюсь ще раз, - яблучний пиріг?

- Майже вгадала, - відзивається грубий голос, - грушевий.

- Яка смакота буде-е, - протягую. Обертаюсь до Паші, а той мене поглядом обпалює. – Що? – запитую знервовано? Щось не так?  - В мене паста на обличчі?

- Ні, ні. Все добре. – одразу погляд відводить і до духовки нахиляється перевіряти пиріг.

Присідаю на стілець та спостерігаю за хлопцем. Дивний він, останнім часом. Ніби все так само. Такий же привабливий, веселий, нахабний кіт. Тільки добрішим став. Та це неважливо, тіло моє на нього однаково завжди реагує, приємно здригається від його дотиків і навіть від думок про нього.

Ну чому ці відчуття виникають поряд з Пашею, а не Алексом. Він же подобається мені.

- Дівчина-біда! – хлопець махає перед обличчям руками. – Не можеш відвести очей від такого красеня? – самовдоволено посміхається.

- Ой! – отямилась, - Це я на пиріг дивлюсь, а не на тебе, - брешу й не червонію.

- Зараз будемо снідати. – одразу милим стає, - Зробити тобі каву?

Киваю у відповідь.

- Тоді я зараз все приготую, а ти поки принеси мені телефон, будь ласка. Він у кімнаті, на ліжку.

- Тільки великий шматочок мені відріж, - прошу, перш ніж піти.

Дуже дивно. Тепер, навіть до кімнати своєї одну пускає. Заходжу до ідеально прибраного котячого володіння. Телефон одразу знаходжу.

Кидаю погляд на вікно. Який гарний вид звідси! Прямо на інший кінець озера, котрий не видно з моєї кімнати. На цій стороні немає верби, зате стільки квіточок герані росте.

Насолоджуюсь ще декілька секунд, і очима натрапляю на дещо цікаве в кутку вікна.

- Анжела? – звертаюсь до довгоніжки, що примостилась прямо на середині павутини.

Беру свої слова назад. Паша все ще нахабний придурок! Вирішив посміятись наді мною. Я йому покажу, як знущатись зі співжительок! Як же я переживала! А він весь цей час тримав мого павучка тут і вдавав, що нічого не знає. Зрозуміло, чого так різко подобрішав.

Присідаю на стілець, пробую заспокоїтись. Потрібно поговорити з ним. Просто поговорити. Щоб в такому стані чогось не натворити. Щоб відволіктись, беру гарненький блокнотик, з білим автомобілем, зі столу. Напевно записує тут якісь конспекти. Ну вони точно допоможуть витіснити з думок злість.

 Відкриваю на рандомній сторінці. Якийсь список, впереміш з записами. Очима швиденько проходжусь. Це що перелік неприємностей, які зі мною ставались з мого приїзду? Уважніше перечитую. Сходи, ключі, клеми акумулятора… Так і є. Йому що зайнятись нема чим?

Опускаю погляд нижче, на запис. Вирішую не читати повністю. Лише декілька фраз.

« Її легко взяти під контроль. Будь-хто може торкнутись її. Вона не зможе дати відпір... Судячи з ситуації у ванній, мені так точно… Її тіло відзивається на кожен мій дотик. Не можу стриматись, щоб не робити цього. Торкаюсь її спеціально, списуючи на випадковість»

Різко закриваю блокнот і на стіл повертаю.

Збоченець! Маніяк! Що в нього в голові робиться? Досі вважає мене, ні на що не здатною, слабохарактерною, слабкою дівиною-бідою. Самовпевнений кіт!

Злість різко захоплює мене. Стискаю губи в тонку нитку, підіймаю підборіддя. Дивлюсь в гору, пробую заспокоїтись. Нічого не виходить. Більше хочеться з усієї сили кинути його телефон в стінку, щоб розлетівся на тисячу дрібних частинок. Або ще раз головою стукнути об капот автомобіля.

Торкається спеціально. Знає, як моє тіло реагує і спеціально викликає ці відчуття. Грає зі мною, як з мишеням, потрапивши у пастку. Плутає мої думки.

Одним махом звалюю колекцію фігурок автомобілів прямісінько на підлогу.  

- Що за шум? І чому так довго? — у володіння хазяїн зазирає.

Швидко прослизнула повз нього і до своєї нірки побігла.

Не встигла до ручки торкнутись. Мене підхопили на руки, як маленьку дівчинку.

- Швидко, усе на місце складай! – наказує, ставлячи на ноги.

- Зараз же! – огризаюсь, - Дивись, то не я по підлозі повзаю, збираю твій мотлох?

- Що на тебе найшло? – в очі пробує зазирнути.

- Ти обманув мене! Ти її вкрав! – кричу, з розпачем.

 - Без дозволу пробрався в мою кімнату, викрав, ще й потім ту розмову завів. Хорошеньким прикинувся. Розум мені затуманити вирішив. - б’ю його кулачками у груди. – Нахабний, хитрющий, котисько! – удаю, що все через павука. Насправді ж лише прочитані записи в голові крутяться.

- Яке ж ти… - перехоплює мої руки своїми, що й руху більше не можу здійснити. – Мале, вередливе мишеня… - шипить мені в обличчя. – Обзиваєш мене обманщиком. А сама що з моєю футболкою зробила?

- Я й гадки не маю, де твоя футболка! – вже ногою б’ю, оскільки руки в неволі.

- А на тобі зараз що? – з насмішкою запитує.

Нервово погляд вниз опускаю. Чорт! Його футболка. Як же я могла так попастись? Взяла з шафи, навіть не глянувши.

Перестаю вириватись. Тепер почуття провини захлистує.

- Тільки не бери вину на себе. – знову читає мене, як відкриту книгу, - Я міг би одразу зізнатись, що знаю про футболку, а не влаштовувати ці дурні ігри.