Розділ 14

Паша

Після тієї розмови, Софія продовжила мене уникати. Зустрічаємось три рази на тиждень, лише на заняттях. Та ще й готує вона тепер з мамою. Хоч перестала робити обличчя мучениці, коли мене бачить. І на тому спасибі.

Так співпало, що її додаткові заняття в університеті закінчуються за годину до водіння. Ніяк не можу зрозуміти, чому Софія завжди приходить в чудовому настрої, після них.

За весь час,  сьогодні вперше зустрілись поза заняттями. І то, вона з дівчатами сіла за інший стіл, малювати плакат. А мене залишили дописувати проект. 

Найбільше здивувало бажання п’явки допомогти Софії з Мілкою. Її дії мені не подобаються і насторожують. Вона часто кличе дівчину-біду гуляти, на перервах в універі зустрічаються. Ще вчора на лекції липла до мене, а сьогодні віддала закінчену частину проекту і залишила  мене одного.

Саме дороблював передостанній слайд, коли підійшла Міла.

- Я вже йду, - нахиляється до мене, заглядаючи в ноутбук. – Наглядай за своєю п’явкою.

- Вона не моя, - згортаю вікно з презентацією. Нічого туди заглядати.

- Байдуже, - пихато відповідає, - Мені не подобається її різкий прилив уваги до моєї подруги.

- Теж думаєш, що все це не просто так?

Отже, не лише мене це напружує.

Мілка киває, ще раз просить наглядати, і прощається.

 Краєм ока зиркаю на Софію(тільки, тому що Міла попросила). Вона зосереджено водить по аркушу пензликом. Знаю, що вона красиво малює, але не мав можливості подивитись на її роботи. Гадаю, більша частина з них – пейзажі та натюрморти.

Блондинисте волосся знову зібране у хвіст, губи нафарбовані чимось рожевим і блискучим. Так і не помітиш, що вони кольору персиків. Блакитні оченята майже не кліпають і часто-часто бігають то на одну частину аркуша, то на другу, де малює Аня.

Складно не відволікатись від презентації. З горем навпіл завершую проект. Махаю дівчатам, що пора розходитись. 

Аня продивляється мою частину проекту кілька разів, перш ніж піти. На прощання не забула додати, який я молодець.

Софія ж залишається. Сьогодні вони з мамою виконуватимуть черговий пункт зі списку – шопінг. А я вчасно на очі їм потрапив, тепер теж маю приймати у цьому участь.

Збираю всі свої речі, співжителька теж тим часом всі свої фарби склала в рюкзак і плакат ледь скрутила у трубку. Де тільки відкопала такий величезний аркуш?

- Нічого не забула? – перепитую, на всякий випадок. – Телефон, ключі, олівці, пенал, браслетик… - починаю перераховувати все, що встиг помітити.

- Браслетик! – дівчина кинулась шукати, віддавши мені скручений плакат.

Що мені робити з цим горем? Нагадувати, щоб перевіряла речі, вже стало звичкою. Ні, не так. Традицією.

- Тепер точно нічого не забула, - бадьоро повертається зі сріблястим браслетиком на руці.

Усю дорогу мовчимо, Софія щось читає у телефоні. На фоні музика впереміш зі звуком мотора. 

Останнім часом думок про співжительку все більше й більше.  Хотів, щоб зникла, а тепер, коли майже не перетинаємось так і хочеться десь зловити це мишеня. Просто хвилююсь, аби з нею нічого не сталося. Вона важлива для мене тільки, як донька татового друга, як давня подруга. Нічого більшого. Не збираюсь зближуватись з нею, просто допоможу, якщо в цьому буде необхідність.

Ставлю чотири колеса, що знову не договорюю сам собі. Лише вчора думав, щоб покликати Соню з собою на змагання скейтерів. Та одразу викинув з голови цю ідею. Сумніваюсь, чи буде їй цікаво.

У музеї, де працює мама, скоро відзначатимуть сто років. Скоріше за все, сьогодні мені доведеться приміряти купу костюмів. Ми з дівчиною-бідою точно в списках запрошених.

- Ми запрошені на святкування сторіччя музею? – несподівано запитує Софія. – Мама твоя написала.

Фух… На мить подумав, що думки читає. Не потрібно їй знати все, що коїться в мене в голові.

- Так. Думаю сьогодні обиратимемо сукню і костюм.

- Батько Ані - власник музею. Вона розповідала, що скоро буде святкування, там буде величезна зала, багато столиків з фуршетом і сукні, як у принцес! – захоплено розповідає.

- Серйозно? То Аня теж там буде?

Розчаровано дивлюсь на Соню в дзеркальце.

- Ти не знав, хто власник музею, в якому працює твоя мама?

Її тоненькі брови підіймаються від здивування, а погляд стає спантеличеним.

- Ніколи не цікавився.

- Не хвилюйся. — впевнено відповідає. – Я буду триматись якомога далі, щоб біди не притягувати. Ми ж домовлялись. І як раз Аню відволікатиму, щоб не липла до тебе.

- Так, звичайно, - ледь чутно відповідаю.

Ну чому так паршиво на душі? Зовсім не подобається щойно почуте. Хай би біля мене була, навіть з Анею.

- Ти вже бував на таких заходах? – допитливо носом смикає і ближче сунеться. – Там буде курочка, замаринована в гірчиці?

- Тобі що вдома її не вистачає?

Відколи вона приїхала, тато готує курку два рази на тиждень.

- Міг би просто відповісти! – відсунулась назад, до вікна. Образилась.

Далі мовчки їхали. Тільки, коли з мамою в торговому центрі зустрілись, Софія голосок подала. Обійнялись, як справжні подружки.

Спочатку пішли обирати сукні. Кожну їм хотілось поміряти. А суддею цього модного показу, звичайно мене призначили. Ну робота не надто важка. Взяв собі кави, присів на диванчику, і вихваляю усі сукні однаково. Мама ображається, що я зовсім не допомагаю у виборі.

- Ти красуня, в будь-якому вбранні маєш чудовий вигляд, - усміхаюсь розлюченій мамі.

- Не підлизуйся! Піду зараз ще собі щось підберу, а ти чесно оціниш. – прямує в сторону пишних суконь.

Ну от, вдруге жінку ображаю за сьогодні. А я ж лише правду сказав.

Дівчині-біді теж все пасує. Особливо ніжні кольори. Одна сукня мені все ж сподобалась найбільше. Фіолетова, не надто пишна, декольте прикрашене маленькими квіточками та перлинками. Софія в ній виглядає загадково та ніжно, як принцеса.