Розділ 13

Паша

Оце так вчасно зайшов! Двері були відчинені, тож я подумав, нічого страшного, якщо зазирну без стуку. Софія щось шукала під ліжком, кумедно виляючи задом. Ледь стримуючи сміх, навшпиньки пройшов до стільця. Звичайно я міг би одразу покликати її, але хіба можна попустити таке видовище. Поспостерігав за пошуками ще декілька хвилин, перш ніж голосно крикнути.

-Дівчина-біда!

 У відповідь почув гучний бум.

Дівчина повільно вилізла з-під ліжка, тримаючись за голову. Обурена, зла, з пилюкою на обличчі.

- Помститися вирішив? – хапає подушку і починає мене бити. – В мене ледь серце від страху не вискочило, дурень!

Ну тут вже сміх неможливо було стримати. Ледве не перекидаюсь на стільці, так сильно регочу. Ще й від ударів потрібно захищатись. Хапаюсь за іншу сторону подушки й тягну на себе, щоб забрати. Та замість цього, не втримую рівновагу та все-таки падаю зі стільця, тягнучи за собою Софію.

Тільки зараз вгамовуюсь, притискаю дівчину до себе, боячись, що ще раз вдариться.

- Ти в порядку? – підіймає голову, злякано очима водить по моєму обличчю.

Мені здається, чи вона зовсім не хвилюється через близькість.

- Так. Прикладімо лід  до твоєї голови.

Співжителька мовчки підводиться, і мені допомагає встати, простягаючи руку. Така маленька порівняно з моєю.

- Що шукала під ліжком? – запитую, приносячи лід.

- Анжела кудись зникла, - знизує плечима, поки я прикладаю лід.

 - Вона просто сплела собі павутину в іншому місці. – брешу прямо в очі.

Спочатку я хотів зіпсувати щось з її одягу, але потім мені в голову прийшла геніальна ідея. З розмов батьків знаю, що Софія до одягу не сильно прив’язується. Інше діло рослини… Чи тварини…

- Сподіваюсь –  схлипує тихенько.

Губки надулись, оченята ледь стримують сльози, та й вся вона поблідла. Якби не хотів, не можу сердитись, через ту футболку.

- Ну як? Заняття з водіння зможемо провести?

- Так, чекай мене в машині, я швиденько зберусь.

Киваю і прямую на вихід.

- До речі, футболку мою не бачила? Білу, з надписом на спині.

Даю ще один шанс зізнатись.

- Ні, - почервоніла в раз, - виходь, дай переодягтись.

Не зізнається мишеня. І як її совість не мучить? Ну нічого, коли зізнається, тоді я їй павука й поверну.

Я ж усе помічаю. Дорогою до автодрому їхала сумна. Автомобіль з п’ятої спроби завела, на поворотах надто повільно кермо крутила, була розсіяною. Весь час задумувалась про щось. Знову ледь не врізались в стовп.

Я бачив її  веселою, і розлюченою, і сором’язливою. Але настільки засмученою, бачу вперше. Вона не повинна мене хвилювати. Та як би не пручався, коли в її очах бачу сльозинки, здається, весь світ меркне. Все небо затягується громовими хмарами та дощить безперестанку. Хочеться притиснути її до себе, досі хочеться захищати її. Досі вона залишається важливою для мене, хоч і намагаюсь подавити це відчуття. Переконую її саму та оточення у зворотному. Лиш себе обманути не виходить.

- Цей павук настільки важливий для тебе? – починаю розмову, після заняття.

-  Я любила розмовляти з ним, перед сном. – Софія малює щось на вікні.

- Що ж ти йому розповідала?

- Тобі справді цікаво? – повертається до мене.

- Якщо запитую, отже цікаво.

- Ну… Я розповідала про новини з університету, біди, ще про думки, які хвилюють. Я можу поділитись цим з подругами, але вдома я одна. З твоїми батьками говорити про свої переживання не зручно. А з тобою ми не ладимо, бо я тебе дратую.

- Ти мене не дратуєш, - заперечую.

 З чого вона взяла? Невже я настільки погано до неї відносився весь цей час.

Дівчина відвертається до вікна, ручки склавши на грудях. Не вірить.

Відштовхувати далі, чи спробувати ще раз? Надто протилежні думки, щоб знайти компроміс. Голова кипить від думок.

- Твій тато напевно, завжди запевняв, що я хороший хлопець.

- Він говорив, що ми з тобою точно потоваришуємо.

- Я знаю, що вийшло, зовсім не так, як ти думала.

- Спостерігаючи за тобою, я дійшла висновку, що тобі важко товаришувати.

Коли ж вона встигла спостерігати за мною? Та й навіщо? 

 – Ти холодний і колючий, як морський їжак.

- Твої компліменти с кожним разом все краще й краще, - не стримую смішок.

- Ти усіх дівчат відштовхуєш. – повертається до мене знову.

- Так, але якщо тобі буде потрібна моя допомога, або захочеться з кимось поділитись переживаннями, то можеш звертатись до мене. Навіть, якщо ми сильно посваримось. Зрозуміла?

- І дівчиною-бідою називати більше не будеш? – усмішка з’являється на її обличчі, і мені самому стає веселіше.

- Щодо цього нічого не гарантую.

Важко стримуватись, щоб не назвати її так.

- Хоча, якщо ти не називатимеш мене занудою… - удаю, що серйозно задумався.

- Але я не дівчина-біда, а ти справді зануда, - бубнить собі під ніс, але мені вдається розчути.

- Ну все! – заводжу двигун, - Я тобі зараз покажу справжні веселощі!

-  Що ти…

Договорити не даю, одразу рушаю. Софія пристебнута, на автодромі нікого. Ідеально. Все відбувається на автоматі. Розганяюсь до необхідної швидкості, перед входом у поворот гальмую, і нарешті повертаю кермо, одночасно додаючи газ та вхожу в поворот з великим кутом. Крик дівчини ледь не оглушає мене, коли автомобіль дрифтує. Я вчасно повертаю кермо в нейтральне положення і знову додаю газ, проїжджаю ще трохи та зупиняюсь.

Повертаю голову до Софії. Вчепилась руками в сидіння, очі зараз повипадають з орбіт. Ставлю чотири колеса, що перелякалась.

- Це було круто! – раптом вигукує захоплено.

Декілька хвилин ошелешено намагаюсь переварити, щойно почуте. Їй сподобалось?

 - Беру свої слова назад, ти не зануда. Де ти навчився цього? – витріщалась на мене, в очікуванні відповіді.

- В спеціальній школі. Можна ще краще. В мене не зовсім підходящий автомобіль.

- Ого! – плескає в долоні. – А ти мене так навчиш?

- Ти спочатку просто їздити навчись, а потім думай про дрифт. Тут потрібно практикуватись і бути дуже уважним…