Розділ 11, 1/2

Паша

Подаю батькові абразивну пасту, а сам сідаю на стілець.  З подряпинами мені треба ще трохи попрактикуватись. У тата більше досвіду. Та й після останнього клієнта, мені хочеться відпочити від роботи. Цілий тиждень витратив на дорогу іномарку.

- Не розумію, як так вийшло, - розводить руками тато.

 Він вчора ледь свідомість не втратив, коли побачив мою машину. На Софію ніхто не злився. Вона лише вчиться.

А дівчина-біда навпаки вибачення просила сто разів і пропонувала оплатити ремонт.

- Просто задумався про своє на мить. - відкидаю голову назад, - Ти впевнений, що не можеш сам її підготувати?

Можливо тепер стане зрозуміло, який я поганий вчитель.

- Я ж казав, своїх учнів повно. А потім ми з мамою їдемо до твоєї тітки. – він на хвилину відривається від роботи й до мене обертається, - У вас з Софією погані стосунки? Мені іноді здається, що ви хочете одне від одного позбутись?

- Тобі не здається, - відводжу погляд кудись в бік.

- В дитинстві ти дуже хотів з нею потоваришувати. Сердився, коли вона не приїжджала до нас у гості.

- Так, я пам’ятаю.

- Ну от нарешті вона не тікає. Ти не радий?

- Безмежно щасливий,– саркастично відповідаю.

- Паша, щось не так?  В дитинстві, ти винив себе. Думав, що ти робиш усе не так, що причина у тобі. Передавав подарунки, ти знав про неї все, чекав її на кожне свій день народження. Вона була твоїм найпершим другом дитинства. Ти намагався відновити ваше спілкування.

- А ця дівчина-біда ховалась у своїй кімнаті  й зовсім мною не цікавилась. – виривається на зовні дитяча образа.

- По-перше, перестань її так називати. – тато звичайно стає на захист Софії. - По-друге, я впевнений зараз вона хоче з тобою потоваришувати.

- Я більше не потребую її дружби. Ми виросли, ми різні. Їй зі мною некомфортно, а мені не цікаво з нею і лячно. Вона прямо таки притягує халепи. А ще наші розваги помітно відрізняються. Вчора ця миша обізвала мене занудою.

- Ну тут я з нею згоден.

Закочую очі та, бажаючи удачі на прощання, йду з гаража. Теж мені супервеселі люди знайшлись. Я не зануда, просто в мене інші веселощі в житті. Дрифт, наприклад, або трюки на скейті. Це ж краще ніж  бігати під дощем, або їсти сніг. І цілком безпечно, якщо ти вмієш це робити.

Заходжу на кухню, щось перекусити, а там мама з Софією виконують черговий пункт зі списку. Переглядають старі альбоми з фотографіями. Роблю собі каву і ніби не прислуховуюсь до їх розмови, але насправді вуха самі нашорошились.

- Це мама! – Софія радісно викрикує, пальцем проводячи по одній з фотографій.

Сам того не усвідомлюючи, починаю згадувати низеньку світловолосу жінку. Завжди усміхнена, готова допомогти, душа компанії.

- Так, як завжди з підгорілими тістечками, - засміялась мама.

- Їй ніколи не вдавалась випічка, - усміхнулась Софія, - зате, які вона смачні напої робила.

- А букети, які чудові в неї виходили. Найкращою флористкою у місті була.

Софія сторінку перегортає і сміятись починає.

- Це що я? – зажмурює очі, придивляючись.

- Так, а поряд Паша відбирає у тебе сніг.

Ой, зараз почнуться мамині історії. Софія застрягла на цілий день.

- Ми дружили в дитинстві? – дивується співжителька.

- Тобі був лише рік, тому й не пам’ятаєш. Пашка завжди з тобою носився, будував будиночки для твоїх іграшок, на санках катав, ви часто грались машинками.

- Паша такий смішний в дитинстві, - дівчина-біда все сміється й сміється.

Ну тут вже я не витримую, і собі заглядаю в альбом.

- На себе подивись, - показую на фото, де Софія заплуталась в новорічних гірляндах. Я добре пам’ятаю той день.

- Ми тебе тоді ледь розплутали, - мама ніби збірка спогадів, завжди підказує деталі.

І сам не помітив, як потрапив у цю пастку. Сів поряд по іншу сторону від мами. Софія все гортає, сміється і запитує. А ми з мамою розповідаємо. Так по-домашньому стає, ми всі на одному диванчику, близько-близько. Жартуємо, сміємося, ніби повертаємось у старі часи. Та це лише ілюзія. Того, що було, вже не повернути. Та ми цього й не потребуємо. Я так точно.

***

Софія

Бажаю всім солодких снів і забігаю до своєї кімнати. Оце так день спогадів вийшов. Спочатку Паша приєднався, потім дядько Юра підсів, а під вечір тато зателефонував по відеочату.

Виявляється Паша часто наглядав за мною у дитинстві. Він навіть вчив мене ходити. Якби він тоді не переїхав, можливо ми б зараз дружили. Хоча, якщо подумати, в нас різні інтереси. Я люблю квіти, павучків і морозиво, а ще малювати, йому було б нудно зі мною. А мені нудно з ним, бо його цікавить лише…

Впадаю в ступор на декілька хвилин. Я гадки не маю чим ще він цікавиться окрім машин та готування. Повинно бути ще щось, він же не проводить цілі дні в гаражі та на кухні. Є щось ще. Чорт! Як так? Він знає про мене все, а я про нього лише мізерну частинку.

Чого це я? Мені й непотрібно нічого про нього дізнаватись. Ми в будь-якому випадку різні.

Застрибую в ліжечко й одразу заходжу в переписку з Анею. Після квіткової виставки ми обмінялись номерами і тепер переписуємось кожного вечора. Іноді вітаємось в університеті, але тоді її подружка Руслана очі закочує ледь не за потилицю і невдоволено фиркає.

«Готуєшся до побачення?» - запитує Аня.

Я вже встигла розповісти їй вчора у переписці. Щоправда, ім’я хлопця все ж не наважилась назвати. Вона так раділа за мене і поради всякі давала. Аня така мила і щира. Чим вона всіх бісить?

«Хвилююсь дуже сильно» - відписую.

«Це нормально. Як тут не хвилюватись?»

Ми переписувались пів ночі і домовились прогулятись разом. От тільки з нами буде Руслана. Сподіваюсь, ми з нею теж потоваришуємо. Я можу Мілку з собою взяти. Хоча вона не дуже любить Аню, тому скоріше за все відмовиться. Подумаю про це завтра. Потрібно хоч трохи поспати, перед побаченням.