Розділ 9 2/2

Софія

Як я могла оступитись? Й так всі люди на мене зиркали. А якби все ж впала до фонтану... Я добре знаю що б відбувалось. Усі б сміялись над незграбною дівчиною з парку. Всі б дивились на мене, як на дурепу. Але найгірше те, що відбувається всередині мене в такі моменти. Я просто застигаю на місці. В голові крутиться, серце б’ється шалено, звуки стають голоснішими… Добре, що Паша поряд опинився.

Аня мене заспокоїла обіймами. Це те що мені було потрібно. Досі не розумію, чому вона всім не подобається. Аня чудова. Ми фотографувались разом. А ще обговорювали хлопців, відійшовши від Паши. Те, що вона закохана в мого співжителя, знала й так. Зате я зізналась, що запала на боса подруги. І похвалилась, що у нас,  навіть будуть заняття зі скейтбордингу. А потім… Сталось те, що сталось.

Вже вдома сховалась у своїй тимчасовій кімнатці. Та й це не на довго. Сьогодні наша черга готувати вечерю. Трошки заспокоїлась, розмовляючи з павучком. Вирішила випрати мою улюблену майку, а разом з нею й інші білі речі. У ванній наткнулась на Пашину футболку. Він обережно склав і поклав її на кошик для брудного одягу, одразу, як ми прийшли. Пляма від шоколадного морозива була невеличкою, але я відчувала провину, тож закинула її разом зі своїми речами.

Тільки після цього вийшла на кухню. Хлопець вже переодягнувся і діставав щось з морозилки.

- Що готуватимемо? – присідаю на стілець.

- Тобі сподобається! – Паша кладе щось велике на стіл і загадково посміхається.

Мені вже це все не подобається. Придивляюсь ближче і приходить усвідомлення. О, ні! Здається, я зрозуміла, що це.

- Сьогодні спробуєш сама засмажити її.

- Який кошмар! – не стримую розчарування, уявляючи, як зіпсую все.

- Ти чого? – посміхається мені, - це ж твої улюблені курячі ніжки.

- Ти спеціально? – з докором запитую. Він же знову знущається! Знову кепкує наді мною! Спеціально звідкись притягнув цю заморожену курку! Хоче, щоб я спалила кухню.

- Звичайно, ні.

Обманює, бачу по хитрющим котячим очам. Ось так, значить? Я його футболку в пральну машинку закидаю, а він знущається!

- Ти ж чудово знаєш, що у мене нічого не вийде. – схрещую руки на грудях і вже готуюсь червоніти перед Пашиними батьками.

- Ти занадто самокритична, - усміхається співжитель, розставляючи переді мною різні спеції. Придивляюсь, схоже на ті, які використовує тато. – Твоя улюблена гірчиця. – киває на жовту баночку.

- Звідки ти знаєш, що я люблю курку в гірчиці?

Тільки зараз звернула на це увагу.

- Не важливо, - Паша раптом посерйознішав і почав розповідати, що з чим змішувати.

А я все не можу вслухатись і запам’ятати. Звідки він так багато знає про мене? Про мої халепи – ясно, тато розповідав. Але ж не міг татусь просто так розповідати про мої улюблені страви, і про те, що обожнюю шоколадні тістечка. Звідки ж Паша знає?  

Я, наприклад, гадки не маю, що він любить. Ми з ним майже не розмовляємо. Точніше я б хотіла поговорити нормально, без його кепкувань. Але він не підпускає до себе. І навіть така самокритична, невпевнена дівчина, як я, розуміє, що в цьому випадку річ точно не в мені. Він мовчазний з усіма, з батьками, з Віктором. А ще його дратує те, що Аня багато говорить. Може він просто не любить говорити.

В моїй уяві Паша знаходиться під куполом. І якщо вхід до його кімнати або гаража дозволений деяким особам, то під купол він не пускає нікого.

 Прямо таки хлопець-загадка. Ніяк не розгадати, який він насправді. А чи мені потрібно це? Ми зовсім різні. Я ходяча біда. А Паша…Чи помилявся він колись? Він же завжди все робить ідеально. Навіть зараз, порізав овочі, як крутий шеф-кухар.

- Про що так задумалась? –  хриплий голос вириває з думок.

Ой! Скільки я отак витріщалась на нього? Що він подумав?

- Я думала про твої вміння готувати, – більш - менш правду відповіла.

- А якщо конкретніше, - продовжує випитувати.

- Я вже майже два тижні у вас живу і мені дуже подобається, як ти готуєш. Навіть смачніше ніж мій тато.

- Сприйматиму це, як комплімент, - він знову усміхнувся, але не глянув на мене.

- Тільки не кажи йому, - ледь не забула сказати.

- Не скажу, якщо ти нарешті приступиш до роботи.

Згадую рецепт і починаю змішувати різні прянощі. Час від часу поглядаю на Пашу. Все-таки я вимушена признати, що він симпатичний. Коли мовчить і не обзиває дурними прізвиськами.

- Дівчина-біда! – різко по вухах вдаряє. 

Знову задивилась на нього, чи що? Так і є. Ще часник випадково в тарілочку з медом вкинула.

- Вибач, - починаю витягати. – Просто не можу сконцентруватись в тиші.

- Зазвичай навпаки відбувається.

У відповідь знизую плечима, мовляв, що ж поробиш. Ось така я дивна.

- Можемо говорити, якщо хочеш. Але тільки про готування і їжу.

Який хитрий, одразу всі теми відсік. Та нічого я й тут знайду, як щось про нього дізнатись.

- Розкажи мені, як ти вчився готувати.

- Це не… - починає протестувати, та я перебиваю.

- Це про готування.

Хлопець лише роздратовано видихає повітря.

- Ну, будь ласка, - підстрибую на місці. – У тебе напевно все с першого разу виходило.

- Насправді, - швидко здався, - у мене спочатку геть нічого не виходило.

- Як? – здивовано викрикую. – У тебе?

- Так. Я тоді так сердився, бо зазвичай мені все давалось легко. Мені було вісім, коли я попросив навчити мене пекти. Проблема була в тому, що батьки все робили на око. Там тісто занадто густе, потрібно молока, а там не солодка глазур, потрібно більше цукру. Я ніяк не міг зрозуміти цього, не міг користуватись своїми смаковими й зоровими відчуттями. Тому кинув це.

- А потім що було?

- Тобі справді цікаво? – хлопець глянув на мене з недовірою.

Я лиш кивнула замість відповіді, а він продовжив.

- Я вирішив спробувати вдруге через декілька років. Дуже мене тягнуло готувати. Та цього разу я вчився сам, по рецептах з інтернету, чітко дотримуючись усіх пропорцій і вимірів. І в мене вийшло бездоганно. Отож я зробив висновки, що спосіб батьків просто мені не підходить і продовжив готувати дотримуючись свого.