Розділ 9, 1/2

Паша

Атмосфера дуже напружена. Здається цього разу Аня не надто дружньо налаштована. Мовчки пише реферат і час від часу поглядає то на мене, то на дівчину-біду. Воно й не дивно. Соня втретє знову заважає нашому недопобаченню. Я ще й додумався представити співжительку подругою дитинства. П'явка напевно думає, що ми друзі нерозлийвода. Ну хоч не заважає своїми балачками. Швидше закінчимо з проектом і цими недопобаченнями.

Софія п'є свій молочний коктейль і розглядає кав'ярню, точніше живий куточок з рослинами. Світле волосся, як завжди заплетене у хвіст, губи помадою нафарбовані, і не побачиш, що вони кольору персика.

Цікаво, що вона думає про цю ситуацію? Її не напружує атмосфера? Вона б хотіла швидше піти звідси? Чи приємно їй в компанії з Анею? А зі мною? Тоді, в буфеті, я помітив, що Софія спохмурніла. Їй було некомфортно через Тора? Через мене? Вдома вона більш говірка.

Я розумію її та водночас ця дівчина повна загадка. Що робиться у неї в голові? Це і ще багато питань мучать мене. А ще більше мучить нерозуміння, чому я знову думаю про неї. Чому спостерігаю, як її пальці плавно щось вимальовують на столі. Це відволікає від проекту куди більше ніж розмови про салони краси.

- Паша, ти виконав свою частину? – Аня озивається.

- Я… - дивлюсь на слайд лише з одною картинкою, – ще декілька слайдів залишилось.

- Я свою виконала, - показує мені свої листи з виписаною інформацією. І коли вона встигла? На Софію зиркала ж увесь час. – Доробимо презентацію разом наступного разу.

Що? Наступного разу? Я міг би й сам доробити, але потрібну книгу Аня мені навряд чи залишить.

- Я так втомилась – корчить гримасу страждання. Я й так вірю. Бачу, що реферат не на одну сторінку.

- Добре. На сьогодні все.

- Чудово, - жваво підскакує однокурсниця, - тут недалеко проходить виставка квітів, може прогуляємося, розвіємося після тяжкої роботи.

Ну звичайно! Для цього вона не втомилася. Прекрасно розумію, навіщо це все. Заманює так на побачення. Тільки я не збираюсь більше попадатись на її гачок. Ідеї п’явки щодо завоювання хлопців єдине що мене в ній вражає. Вона б у клубі більше дівчат підчепила ніж Тор.

- Вибач, у мене важливе замовлення.

Майже не збрехав. Завтра Тор свою тачку обіцяв привезти на огляд. Важливе замовлення. Лише день інший сказав.

- Пашо, давай я тобі допоможу з замовленням потім, тільки ходімо на виставку. - отакої! І Софія туди ж. Ну чому так пощастило, що саме виставка КВІТІВ? - Трішки подивимось і швидко додому. - дівчина складає руки ніби в молитві.

Ну краще втрьох, ніж на одинці з Анею. Правильно ж?

- Давай так, ми йдемо на виставку і ти більше ні ногою до мого гаража.

Чудова пропозиція, як на мене. Софія ні крапельки не засмутилась, що не зможе в тачці покопатись, лише попросила швидше збиратись.

- Клас! - саркастично мовила Аня. Вона звичайно хотіла, щоб я погодився, але не так.

- Ура! Ми його вмовили! – Софія до п’явки радісно звертається.

- Так! – вичавлює усмішку однокурсниця, - Ми молодці!

Закинули речі в машину, щоб не носитись з ними. Софія руками перед очима махала, просила швидше йти, бо до кінця червоного світла десять секунд. Та  навіщо ця спішка? Ну почекаємо трохи. Аня зі мною погодилась. От саме через Софіїне нетерпіння біди й трапляються.

Заплатили за вхід і пішли до першої зони. Обидві дівчини ледь не лускають від щастя. Перша, що зі мною так близько йде, інша від квітів.

- Дивіться! – тягне Софія мене з рукав до озера з золотими рибками. Вражає, якщо чесно. Не знав, що з квітів можна таке зробити. - Це зроблено з хризантем, - підказує.

Аня очі закочує, навіть не дивиться на фігурку.

- Паша сфотографуєш мене? – просить однокурсниця і вже стає поряд з рибиною.

Не дала свого телефону. Ще одна геніальна схема. Хоче, щоб я фотографував на свій, а потім скинув їй. Розраховує на переписку.

- І мене теж! - Софія збоку підстрибує.

Клацаю швиденько обох на свій смартфон і йдемо далі.

Чого тут тільки не було. І лебеді, і жінка на троні, і будиночок. Спочатку Соня розповідала, які квіти використано, потім я фотографував дівчат по черзі й ми йшли до наступної зони. Найбільше мені сподобався автомобіль. Аня не захотіла біля нього фотографуватись, зате дівчина-біда з усіх сторін оглянула.

Наступною зоною були кіт і мишеня.

- Як символічно. - пробурмотіла собі під ніс Софія, та я почув.

- То може сфотографуємось разом? - запропонував, а дівчина почервоніла, зрозумівши, що я все-таки почув.

- Не бачу необхідності.

Ну я так і думав, що відмовиться. Простягаю Ані свій телефон і Софію за руку тягну до лавки, що стоїть посеред зони.

- Паша! Що ти робиш? - обурюється, руку висмикує.

- Одне фото, зате батьки зрадіють, що ми разом час проводимо.

Сідаю на лавку, Соня боязко присідає поруч.

- Ну ти ще на інший кінець відсунься. - притягую дівчину ближче і за талію обіймаю. Цього разу на диво не огризається. Слухняно сидить, тільки відчуваю, як тремтить. Боїться так близько бути.

- Тепер я з тобою! - Аня підбігає і віддає Софії телефон.

Цій і запрошення не треба. Нахабно всілася на руки, за шию обняла. Добре, що цілуватись не лізе.

- Тепер нас з Сонею разом сфотографуй, - Аня встає з мене і по плечу плескає, щоб швидше йшов.

Чому це раптом…? Хвилин двадцять тому дивилась вовком на мою «подругу дитинства», а зараз обнялися, ніби справжні подружки й позують. Не подобається мені це все. Ставлю чотири колеса, щось тут не так.  

Після цієї композиції запропонував дівчатам поїсти морозива і вже їхати додому. Пригостив обох своїм коштом. Не поспішаючи, пішли назад до автомобіля. Дівчата трохи відійшли та йшли вздовж фонтанів, не хотіли, щоб я слухав їхні розмови. Про що ж вони говорять? Про щось цікавіше для Ані, ніж йти поряд зі мною?

Наглядаю за обома здалеку, більше за Софією. Дівчина-біда вистрибнула на виступ фонтану і гуляє по ньому. Аня по асфальту йде, як нормальні люди.