Софія
Шоколадне. Це вже остаточний вибір. Так. А може все-таки ванільне? Я давно не їла з цим смаком. Вибір морозива – це найбільша проблема у моєму житті.
Зістрибую з останньої сходинки, поправляю сумку, що вічно спадає з плеча і ще здалеку дивлюсь, скільки секунд до зеленого світла на світлофорі. П’ятнадцять. Якщо пробігтись, то встигну. Вкотре радію, що надаю перевагу кросівкам.
На старт. Увага…
- Софіє!
Тільки вирішую бігти, хтось за плече зупиняє. Здригаюсь від несподіванки й одночасно серджусь. Нікуди я тепер не встигну добігти. Кому я раптом знадобилась? Обертаюсь… І одразу злість зникає.
- Вибач, що налякав, — Алекс посміхається. Його рука так і продовжує лежати на мені. – Помітив дівчину знайому і засумнівався, чи ти.
- Було б смішно, якби це була не я, — говорю, що перше на думку спало.
- Це точно, — тільки зараз прибрав руку. – Не знав, що ти теж в цьому університеті вчишся.
І я не знала, що він тут вчиться. Як добре виходить. Тільки що відповісти? Як завжди усі слова перетворюються в кашу.
- Ти куди зараз? – хлопець знову виручає мене.
- До Мілки хотіла заглянути.
- Я теж туди. Не проти, якщо ми разом підемо? Удвох веселіше.
- Не проти. – ледь видавлюю з себе.
- До кінця зеленого світла десять секунд, — киває головою на циферблат. – Встигнемо перебігти?
- Думаю, так! - трішки жвавіше говорю, дізнавшись, що в нас щось спільне є.
Не встигла отямитись, як Алекс мене за руку взяв і потягнув за собою. Встигли. Вже на іншому боці засміялись обоє, і я (начебто) непомітно висмикнула руку.
- У тебе красивий сміх, — захоплено говорить хлопець, а я різко припиняю сміятись.
Це що комплімент? Щоб я морозиво розлюбила, як же я тупо виглядаю зі сторони. Вся почервоніла напевно. Розгублено вожу очима зі сторони в сторону.
- І соромишся мило, — продовжує дивувати.
Моє серденько не витримає. Ніколи ніхто не робив мені компліментів. А тут аж цілих два від такого симпатичного хлопця.
- Дякую, — відповідаю тихенько.
Я думала, що ми будемо незручно мовчати, як зазвичай це буває, коли я спілкуюсь з малознайомими. Та з Алексом все було не так. Спочатку він поцікавився чи знайшла я вчителя з водіння? Потім багато запитував про мій факультет і хобі, навіть попросив зробити декілька ікебан в кафе. Натомість я дізналась, що він разом з другом хоче відкрити автосалон, що знайшов ще одного офіціанта. Але найважливіше, що в кафе з’явився новий смак морозива, і мені просто необхідно його спробувати.
- Моя мама замовляє квіткову пасту у Франції, — розповідає хлопець детальніше, а я слухаю з відкритим ротом. – Її роблять з квітів фіалок та цукру.
- Морозиво зі смаком фіалки… - вкотре висловлюю захоплення, — я ніколи б не подумала що можна об’єднати дві мої улюблені речі.
- Колись теж так думав. Я дуже люблю скейти та керувати персоналом. А тепе-ер… - розтягує останнє слово.
- Ти адміністратор в кафе для скейтерів.
- Взагалі воно відкрите для усіх охочих, але ти права, основні відвідувачі скейтери.
І не помітила, що ми вже дійшли. Алекс пропустив мене першою, притримуючи двері.
- Ну що ж, мені потрібно йти розбиратися з документами, — мовив хлопець.
- Удачі.
Невже, це єдине, що спало мені на думку? Алекс ще раз посміхнуся мені, але цього разу сумно, і зробив декілька кроків до кабінету. Він просто піде. Хтозна чи погуляємо ось так ще колись. Чи поговоримо так?
- Алекс! – позвала, зібравши залишки відваги.
Хлопець глянув на мене, не повністю обертаючись.
- Я подумала про уроки скейтбордингу. Якщо твоя пропозиція ще в силі, то я згодна.
- Чудово. Напишу тобі ввечері й обговоримо детальніше.
Я лиш кивнула і він пішов.Тепер знаю, що ми ще побачимось.
- Софіє… - до мене ззаду Мілка підкралась. – Що це було?
- Ми зустрілись і вирішили пройтись разом, — якомога коротше пояснила і пішла до найближчого столику.
- О, ну до цього я й сама додумалась, — подруга одразу навпроти мене сіла і почала пропалювати поглядом. – Я про інше. Ти що запала на мого боса?
Навіщо так різко?
- З чого ти взяла?
- З чого? З твоєї закоханої посмішки й затуманених очей.
- Я б не назвала це словом: «Запала». Просто… - яке слово тут підійшло б, — зацікавилась.
- Я ж так і подумала, — посміхнулась хитро подруга. - Обіцяй, що я буду дружкою на весіллі.
- Мілко, припини, — хапаюсь за голову.
Та хіба вона послухається? Це ж Мілка. Продовжуватиме, поки з розуму не зведе. А мені тільки й залишається благати говорити тихіше, щоб Алекс точно не почув, як буде проходити наше «весілля».