Розділ 6

Софія

Я тут вдруге, але вже обожнюю цей парк. Чого лише коштують клумби з жовтими тюльпанами. Так і навіюються спогади про маму… Вона була флористом і вивчала мову рослин. На першому побаченні тато хотів здивувати своїми знаннями й приніс тюльпани, як символ кохання і щастя. Насправді він трохи переплутав зі значеннями, та з того дня саме ці квіти стали для мами власним символом кохання, як і для мене. Хоча… Якщо мені подарують шоколадне морозиво, то шансів у хлопця буде значно більше.

 Останні два дні пройшли без халеп. Склала екзамени на відмінно, застала цвітіння кактуса і навіть пару нових речей прикупила. Це тому, що з Пашею не бачилась після спільного готування. От халепам і нецікаво до мене прилипати, коли поряд нема найголовнішого постраждалого. Скоро виправимо. Сьогодні знову наша черга готувати. Сподіваюсь,  хоч перша частина дня пройде чудово.

  Дісталась до Мілки в кафе без пригод і навіть на хвилину раніше, ніж домовились. Щасливий день, жодної халепи. От тільки довелось трохи почекати, поки подруга віддасть замовлення парочці.

Це ж треба, персонал прийняв нову офіціантку, як рідну. І не тільки… Зі скейтерами теж встигла познайомитись. Вони тут найчастіші відвідувачі. Отож, довелось мені ще й потерпіти, поки Мілка про кожного розповість. Найважливіше подруга записала у своєму маленькому, білому блокнотику. Здається вона записує туди геть усе, що чує. «Може знадобитися» відповідає на всі мої питання. Тільки не второпаю, як їй стане у пригоді, наприклад, опис мого нового дизайну, або перелік моїх бід.

Поділившись своїми вдачами, вирішила не відволікати подругу від роботи більше, ніж потрібно. Зараз прогуляюсь парком трохи та поїду додому, потрібно полити квіти. Звісно, було б добре забрати в тимчасовий дім ще декілька рослинок, які потребують щоденного догляду. Тільки треба обговорити це з Юрієм Володимировичем. В них вдома жодного вазона. Може вони не люблять квіти, а я тут зі своїми бегоніями й гібіскусом… В будь-якому випадку запитаю.

Проходжу далі, до скейт-доріжки. Нервово бігаю очима в пошуках чогось. Точніше когось. Переконую себе, що не знаю, кого саме хочу побачити, але в голові не зникає обличчя симпатичного блондина. На доріжці лише два чорнявих хлопці й дівчина, яку я бачила в кафе. Її Міла обслуговувала.

- Мене шукаєш? – лунає над вухом знайомий голос і я здригаюсь від несподіванки. Звідки він тут взявся? – Не можеш дочекатися відпрацювання боргу? – той, кого так хотіла побачити, став навпроти й усміхається.

- Я просто гуляла… - опускаю очі вниз і пальці ламаю від хвилювання. Ну от навіщо підійшов? Я здалеку б подивилась на нього, більшого не треба. Відганяю маленьку радість, що сховалась десь всередині мене.

- Вдруге задивляєшся… Хочеш навчитися? – це він про доріжку. Я ж на неї задивлялась тільки що. А на нього я зовсім не задивлялась. Ні разу.

- Ні! – швидко руками махаю всі жести заперечення, які знаю, – Мені б навчитись водити автомобіль і скласти екзамен…

- Ну водити машину я теж не вмію, - зізнається Алекс. Аж легше на серці стало, що не одна я водити не вмію. - Але, якщо надумаєш зі скейтом, то допоможу, - як би не підколював, все одно я вважаю його дуже добрим.

- За це теж борг капатиме? – перепитую на всякий випадок, на що хлопець починає сміятись.

- Ні, безкоштовно. Наша компанія радо приймає новачків, - киває на трійцю.

- Я подумаю про це, - роблю пару кроків назад, - Мені вже пора йти.

- До зустрічі, Софіє.

Обмінюємось усмішками на прощання. Вже на автобусній зупинці задумуюсь. Чи хотіла б я навчитися кататися на скейті? Знаю, що ці всі трюки не для мене, але влаштовувати декілька разів на тиждень прогулянку зі скейтом в парку не поганий варіант відпочинку.

Додому дібралася за пів години, полила всі квіти, переставила, які потрібно в інші місця, бо останніми днями сонце дуже пече. Всі важливі справи виконано. Навіть встигла трохи поговорити з сусідкою. Ну яке ж прекрасне життя, коли за тобою не бігають халепи. Вихідний взяли, чи що? Вже втомились наздоганяти й вирішили відпочити?

Поки сусідка не затягнула мене на пиріжки, ввічливо попрощалась і побігла на автобус. Пів години їзди по нерівній дорозі, і я у своїй тимчасовій кімнатці.

 По звичці, одразу кидаю погляд на рожеві квіточки на улюбленій колючій рослинці. Ніяк не намилуюсь. І чому не милуватися, поки ця краса не зів’яла?

Різко від милування мене відриває нахабний співжитель. Буквально залітає в кімнату. Обуритись не встигла, як мене за плечі схопили й до себе підтягнули.

- Нарешті ти вдома! – важко видихає в обличчя, ніби тільки що пробіг крос. – Мені потрібна твоя допомога, ходімо.

Ну нічого собі. Так, нахабності хоч відбавляй. Ввірвався до моєї кімнати. Тимчасової, але моєї. Знехтував домовленістю, ще й тягне кудись, не почувши згоди.

- Чекай, - вириваюсь з міцної хватки. – Яка допомога? В мене взагалі-то плани були.

Так, так. Планів купа. На ліжку повалятися, погортати стрічку інстаграму, пройти тест і дізнатись, яка моя щаслива квітка. Це ж невідкладні справи!

- Якщо допоможеш, то сьогодні готую сам, - ефект несподіваності не спрацював, то тепер пробує компромісом випросити.

- Нікуди не піду, поки не поясниш.

Руки схрестила, голову гордо задерла. Прийняла стійку: «Чекаю пояснень». Прикинула як зі сторони круто виглядає. Еге ж, а уявляється лише маленьке горде мишеня проти величезного котища.

- Гаразд… - прошипів хлопець, двері закриваючи. – Довше без п'явки побуду.

- Та хто ця п’явка?

- Фанатка навіжена. Бігає за мною з першого курсу. Ніяк не відіб’юсь.

- Навіщо відбиватися? З нею щось не так?

- Не моя людина і все. Вона хоче серйозних відносин, а я її терпіти не можу.

Мені б його проблеми…

- Чим я можу допомогти?

- Вона відволікає мене від проекту своїми балачками. Ще трохи і я накинусь, аби лише заткнути її. Ти з нею говоритимеш, а я робитиму проект. Може так швидше вийде з цим покінчити.