Розділ 5, 1/2

Паша

Як я міг не почути цю противну мелодію будильника? Спеціально ж обирав найгіршу, щоб одразу прокидатися. Ще трохи й справді почну вірити, що Софія проклята. Як ще пояснити, що не встиг поїхати раніше і мене все ж змусили підвозити співжительку.

Єдиним плюсом було поснідати вдома. Але й ці спокійні пів години батьки змогли зіпсувати, залишивши нас з Софією вдвох.

Тож тепер мені нічого не залишається, як пити свою каву й вдавати, що я не роздивляюсь декольте сарафана. Забув ще про те, що ледь стримую злість на ситуацію.

- Коли будемо їхати? – перериває нашу мовчанку дівчина-біда.

 Опускаю погляд на її пусту тарілку.

- Зараз, тільки каву доп’ю. Перевір поки, чи нічого знову не забула, – нагадую про вчорашнє.

Дівчина починає ритися в сумочці, що поряд на стільці лежить.

-Ключі… — винувато каже та йде до кімнати. Я ж лише брову підіймаю і не можу стримати посмішки з цієї кумедної, забудькуватої дівчини.

Переконавшись, що більше нічого не забули сіли в машину.

У моєї колишньої було дивне прохання. Вона просила, щоб я сам пристібав її паском безпеки. Тож я завжди так робив. Хоч ми й розійшлися п’ять місяців тому, звичка залишилась. Напевно тому першим ділом я потягнувся до паска безпеки, щоб Софію пристебнути. Та не просто: руку поклав дівчині на ногу, кінчиками пальців, дістаючи до внутрішньої частини стегна. Проте очевидно, лише я сприйняв цей жест як «просто для опори». Соня від мого дотику здригнулась і знову глянула на мене зляканими блакитними кристаликами.

- Не бійся, я не збираюсь більше перевіряти твою слабохарактерність, - кажу, все ж таки дотягнувшись до паска. – І так знаю, що не зупиниш, навіть, якщо руку вище підніму, - кажу думки вголос і руку прибираю, пристібаючи дівчину.

- А от і зупиню, - заперечує дівчина-біда і намагається зробити серйозне обличчя. Проте виходить кумедно.

- Перевіримо? – не стримую усмішки, коли у відповідь Софія знову захвилювалась. – Розслабся, я ж пообіцяв: ніяких перевірок.

Співжителька лише ображено відвернулась до вікна. Так і доїхали до університету. Здається, виходячи з моєї машини, дівчина почувалась найщасливішою у світі. Чого не сказати про мене. Ну і хто її рятуватиме, коли знову в халепу потрапить. Вчора за дві години довела мене до нервового зриву, обпекла палець і ледь не отримала сонячний удар. Страшно подумати, що може статись сьогодні за вісім годин. Хоч охоронців до неї приставляй…

***

Софія

У всьому винен Паша зі своєю п’явкою! Здавалося б, просто телефонний дзвінок. А насправді ж зникло натхнення, вдарило струмом і тепер в заліковці красується четвірка замість бажаної п’ятірки. Єдиний предмет, де бал залежить від презентації, а не від екзамену, і той я провалила.

Я, звичайно, не намагаюсь засмучуватись через втрату статусу круглої відмінниці, але ж мотиви були зовсім інші. Після вчорашнього Пашиного натяку, що уроки з водіння мені не світять, вирішила оцінками довести батьку, що я відповідальна. Хто ж знав, що мелодія дзвінка все зіпсує. Та ще більше злюсь через ранкову недоперевірку в машині. Обіцяв не кепкувати, і сам же порушує домовленість.

Зла-презла виходжу з аудиторії, втомлена після трьох пар, і йду до кавового автомата. Мілка вже примостилась на одній з лавок, що стоять по всьому коридору і зовсім не вписуються в інтер’єр.

- Виглядаєш не дуже радісною, - подруга показує рукою, щоб я сіла поруч і поглядом співчуття просить роз’яснити все.

- Я отримала четвірку з ботаніки, - кажу, підсідаючи, - це кінцевий бал.

- Софіє, - обнімає мене міцно і я у відповідь скріплюю руки у дівчини за спиною, – зате з інших трьох предметів у тебе п’ятірки. До того ж четвірка – це не двійка.

 Мілка має рацію. Не так все й погано. Кінець кінцем нічого смертельного.

Ще декілька хвилин обіймаю мою подружку, віддаючи сум і отримуючи підтримку. Та на жаль перерва лише п’ятнадцять хвилин і мені конче необхідно зробити ковток кави перед останньою парою.

Автомат швиденько з’їдає мою купюру, проте кави не видає. Прислуховуюсь. Там щось відбувається, чи як?

- Де моя кава? – запитую чи то в Мілки, чи то в знахабнілого автомата.

- Може зламався? – висуває свою версію подруга, явно теж не в захваті від цієї ситуації.

- Серйозно? – сильно гупаю рукою по боковій стінці коробки, яка ніяк не віддасть оплачене еспресо.

 - Ти хочеш зламати власність університету? – чую позаду чоловічий знайомий голос.  Дарма він сюди прийшов. Сум я віддала, а злість то залишилась.

- Що ти робиш на факультеті дизайнерів? – запитую не обертаючись.

- Ми йшли до дівчини Тора, а тут ти злість спускаєш, - з насмішкою відповідає, а я обертаюсь, щоб глянути на хлопця з дивним іменем.

Як я й думала, той самий, що на сходах був. Високий, кудрявий брюнет мило посміхається мені й протягує руку. Виявилось, що ім’я в нього дуже навіть звичайне – Віктор.

Після того, як я представила хлопцям подругу, Паша попередив, що сьогодні додому їдемо удвох. Пообіцяв зателефонувати по закінченню пар. Сподіваюсь, я не підписана в нього, як якась гусениця.

Взагалі навіщо їхати разом? Я і на автобусі прекрасно б дібралася. Хіба ми не маємо триматись якомога далі один від одного? Саме в цьому полягала домовленість. Чи боїться, що падатиму на рівному місці? НІ, не настільки я дівчина-біда. Щоб я морозиво розлюбила! Відколи сама почала себе так називати? Це все вплив Пашки. Через нього я ще більш розсіяною стаю.

Остання пара пролетіла непомітно, за уявленням себе на місці героїні улюбленого фільму. Я частенько так роблю, коли нудно слухати викладача, або їдучи в автобусі, а ще це допомагає швидше заснути. Не припиняючи своїх фантазій, граціозно випливаю з аудиторії, мов лебідь. Мелодія дзвінка та усвідомлення миттю розвіює ідеальну картинку. Беру трубку, перекидаюсь з Пашею декількома словами й поспішаю до стоянки.

Автомобіль швиденько знайшла і всілася на переднє сидіння. Одразу пристебнулася, щоб не повторилася ранкова ситуація, від чого помітила насмішку. Ну і чому він сміється знову? Мало він настраждався, потрібно ще раз горошиною в око стрельнути.