Розділ 4

Паша

Слухаю, на гучному зв’язку розповідь Алекса про дивних дівчат зі скейт-парку. Спочатку під колеса кидаються та образами обсипають, а потім, ледь не на колінах, благають взяти на роботу. Друг надто добрий, на його місці я б просто вигнав обох. Хоча і вигоду для себе знайшов: офіціантка і боржниця. Тим більше наш скейтер додав, що йому мовчазна дівчина приглянулась. Нарешті хоч на когось увагу звернув.

Попрощалися, коли я вже заглушив автомобіль. Дістаю з багажника пакети з продуктами та обходжу дім. І що за картина? Дівчина-біда сидить на порозі, підпираючи двері спиною. Волосся зібране в недбалий пучок, і це правильно – спека страшенна.

- Софія? – просто кличу, не знаючи, з якого питання почати.

Дівчина помічає мене і не підводиться, а буквально підскакує з місця. Погляд в землю втупила, пальці ламає. Ніби хоче щось сказати, але вагається. Десь я вже це бачив. Точно, у гаражі, і за столом. Тож логічно, що слідом за спогадами прийшло запитання. Знову щось накоїла?

- Я забула ключі, – каже так, ніби це було секретне повідомлення для всього світу й тепер на неї полюватимуть злі агенти, аби добути інформацію.

- Довго тут сиділа? – питаю, відмикаючи двері.

- Півтори години.

Скільки? Вона здуріла, чи як? Зовсім не боїться отримати сонячний удар?

- Чому ти не зателефонувала мені? – якби знав, не затримувався б з Тором в буфеті.

- Не хотіла відволікати, ми ж домовились триматися якомога далі…

- Це не стосується таких ситуацій, - перебиваю з ноткою злості в голосі. Як можна так недбало ставитися до здоров'я? Як можна просто сидіти півтори години під сонцем і не спробувати зробити хоч щось? – Якби ти зателефонувала, я б одразу приїхав, – ставлю пакети на стіл і вже намагаюсь згадати, де у нас аптечка, – Наступного разу, одразу телефонуй, – повертаюсь до Софії, в очікуванні кивка, проте натикаюсь на перелякані кришталево-блакитні оченята. Хіба я надто сердито сказав? – Я серджусь, бо ти могла отримати сонячний удар, – пояснюю, – твоєму татові це не сподобалось би, – додав, щоб не виглядало, ніби я хвилювався за неї. Адже це було не так.

Дівчина ще пару хвилин переконує, що все гаразд, і тікає до своєї кімнати. Я ж розбираю продукти, переодягаюсь і йду до гаража. Рендж Ровер 18-го року вже зачекався на заміну гальмівних колодок. Та й окрім цього там ще купа роботи. Викладаю потрібні інструменти ближче і починаю працювати.

Перших п’ять хвилин ще якось вдавалося концентруватися виключно на колодках, а далі все на автоматі продовжив, бо ж робив це сотні разів. Сам не помітив, що знову думаю про дівчину-біду. Співжителька, замотана в рушник, нахабно оселилася в голові й не збирається йти.

Пробую відволіктись, але замість цього згадую Софію в дитинстві. Вона напевно й не пам’ятає хто вчив її ходити. З ким гралася машинками. Хто катав її на санках взимку. На жаль їй був лише один рік, коли трирічний я з батьками переїхали до іншого міста, тож наших дитячих забавок вона не згадає. Ось так сталось, що для Софії я став незнайомцем, а вона для мене залишилась однорічною бешкетницею, за якою я наглядав.

Весь цей час все-таки якимось чином я брав участь у її житті, хоч дівчина про це й не здогадується. По-перше, я багато знаю про Соню. Ні, я не розпитував, просто вслуховувався в розмови батьків. По-друге, я допомагав батькові обирати подарунки на кожний день народження. По-третє, ми декілька разів бачились в автошколі, приходячи до тата у справах, або коли я допомагав її батькові ремонтувати машину.

Я справді був проти тимчасового проживання дівчини-біди у нас. Проте, здається, я знову відчуваю відповідальність за це горе, як і в дитинстві. От тільки потенціальних халеп стало в десять разів більше, а моїх нервових клітин навпаки менше.

Від думок відірвала мелодія, яка з кожною наступною секундою ставала голосніше. Подивився на полички. І де ж той телефон грає? Можна було й не шукати. Телефон сам мене знайшов. Точніше з Софіїною допомогою.

- Вибач, що без дозволу, але дзвінок заважав зосередитись на презентації, – встигла пролепетати дівчина, поки я знімав рукавиці. – Тобі якась п’явка телефонує, – на обличчі промайнула усмішка. Ну от ще й сміється над моїм прекрасним прізвиськом для Ані. Але ж воно й справді передає всю сутність приставучої одногрупниці.

- Нічого не чіпай, – попереджаю і йду на вулицю дізнаватись, чого треба п’явці. Сьогодні ж вже похвалилася новою кофтинкою.

- Привіт, Пашо! – писклявий голос вдарив по вухах. – Ти вже вирішив з ким будеш робити проект на світову економіку? – Якщо чесно, зовсім забув, що залишилось три тижні до здачі.

- Ні, а навіщо тобі…

- То може будеш зі мною в парі? – то ось причина несподіваного дзвіночка. Зізнаюсь, чудовий хід для зближення. Таких настирливих і вигадливих шанувальниць у мене ще не було.

- Ай! – раптом лунає позаду. Що ще за: «Ай!»? Одразу забуваю, про що думав.

 Аня щось запитує. Та я вже не слухаю.

- Так, так. Я передзвоню! -  швидко відключаюсь і у два кроки опиняюсь біля Софії. - В тебе що інстинкт самозбереження не працює? – беру її руку і розглядаю свіжий опік.

- Я хотіла подивитись, – чому з усього, що можна було подивитись, вона обрала саме клеми акумулятора і металевий ключ? Добре, що заряд був не високий.

- Що незрозумілого в словах: «Нічого не чіпай!»? – вдивляюсь у перелякані очі й проганяю злість. – Що зараз відчуваєш? Чітко.

- Рука пече.

Зрозуміло. Як я і думав, просто легенький удар струмом.

Завів горе додому і прийнявся опік обробляти. Спочатку водою промив, вже потім наклав марлеву пов’язку з антисептичним засобом. Подеколи зиркав на дівчину-біду. Вона ж навпаки намагалась на мене не дивитись і весь час мовчала. І все-таки кумедна ця Софія. Губки надула, пальчиками вільної руки щось малює собі на нозі.

- Злякалась? – запитав, тугіше пов’язку затягуючи.

- Трішки, - нарешті подивилась на мене. – Вибач, що я біди притягую. Ти сильно розсердився? – тихенько і так зворушливо промовляє. Зустрічаємось поглядами, коли я беру другу її руку.