Розділ 3, 2/2

Софія

Ох, бідна моя рішучість… А я вже була впевнена, що все вдасться. Хто ж знав, що в кабінеті побачу того самого скейтера. Тепер не дивно, чому подругу так швидко вигнали.

Блондин ковзає по мені очима і терпляче чекає, поки почну говорити. Ось тільки що говорити? Як зайшла в кабінет, так і оніміла. Чудодійна сила якась тут. Ковтаю повітря й очима мандрую по кімнаті, в пошуках хоч якоїсь зачіпки.

- Теж хочеш працювати? – Не витримує хлопець і першим починає. Дякую, що спростив задачу.

- Ні, я за подругу хочу попросити. Їй дуже потрібне…

 Ось чого не очікувала, так того, що перебиватиме. Спочатку здавався вихованим.

- Хамок не приймаємо. – сказав, як відрізав.

Та не хамка вона. Ну трішки палку перегнула. З ким не буває?

- На перший погляд здається, що вона конфліктна людина, але з нею можна знайти спільну мову. – роблю ще одну спробу виправдати подругу.

Та хлопець знову обличчя скривив і очима втупився у свій ноутбук. Що цього разу не так сказала?

- Це не я з нею, а вона зі мною повинна шукати спільну мову. - які ж ці хлопці нестерпні. Хоч один нормальний трапиться?

- Послухайте, у неї хвора мама і ще троє дітей в родині. Вона посварилась з вами, через дитячу травму. Будь ласка, дайте їй шанс. Я ручаюсь за неї власним життям. Хочете на коліна стану? – пролепетала перше, що згадала. Останнє зайвим було. Хлопець посміхнувся якось таємниче. Невже помітив, як почервоніла від непристойних думок? Хто мене за язик потягнув? Він теж сам по собі, як і палець. Скоро бунт удвох влаштують.

- Не треба на коліна, - добре, що протилежне не сказав. – Прийму на роботу разом з тобою.

Встав з-за столу і до мене ближче підійшов, руки в кишенях, блакитними очима вдивляється, відповідь добуваючи.

- Але я не…

- Розумієш, буде простіше, якщо з’явиться одразу дві офіціантки. І для мене в цьому будуть свої плюси.

Це я звичайно розумію, але не можна мені працювати з людьми. Сам потім пожалкує, коли випадково переверну на когось гарячий чай. Або щось іще гірше. Щось, що не вдається іншим з тренуваннями, а в мене з першого разу виходить. Складається відчуття, що в радіусі п’ятдесяти метрів від мене не діють закони фізики.

- Вибачте, але мені зараз зовсім не до роботи. Я можу виконати будь-яке інше ваше прохання. – швидко випалила і боязко глянула в очі блондину.

- А варіант з колінами в силі? – адміністратор присів на край столу і прикусив губу, і далі ковзаючи по мені поглядом, від якого зростає тривожність.

- Окрім цього! – ледь не крикнула, але стрималась, помічаючи підлу посмішку.

- Ходімо, боржниця, - сказав хлопець і просто пройшов мимо, вийшов у зал, а я хвостиком за ним.

Легким рухом взяв меню з барної стійки й передав ошелешеній Мілі, шепнув їй щось на вухо, всівся за найближчий столик, руки в замок склав і покликав мене кивком голови. Здається я закохалась у його рухи, такі плавні та впевнені. Швиденько сідаю навпроти, вгадуючи подумки, що зараз відбуватиметься.

-  Зараз перевіримо, як працюватиме твоя подруга. – пояснення не змушує себе чекати.

Перевірка тривала не довго. Міла підійшла до нас і чемно привіталась. Поклала перед нами меню. Все як належить. Спочатку подруга здивувала боса тим, як швидко запам’ятала більшість страв із меню. А коли помітила малинову пляму на сорочці скейтера і порадила ягідне морозиво, то в хлопця очі ледь не випали.

- Ти прийнята, – раптом видав адміністратор, – є в тобі щось. Ввечері напишу, коли виходити на роботу. А ти… - до мене звернувся, подумав трохи й простягнув телефон. – Залиш свій номер. Я обов’язково придумаю, чим ти можеш віддячити, боржнице.

- Дякую, Олександре…

- Просто Алекс, мені всього 20 років. – перебиває подругу уже не такий злий бос, а я простягаю назад телефон зі своїм номером.

- Софія… - читає, посміхаючись. Ще на мить зупиняє на мені погляд і йде назад до кабінету.

З самого початку відчувала, що він добрий. Повередував трохи, але Мілу все-таки прийняв. Сама не помітила, як в думки таємно втиснулось, що з’явилась ще одна причина до подруги на роботу зазирати: симпатичний блондин, з блакитними очима і впевненими рухами.

Мілка на радощах ледь не задушила мене в обіймах. Я звичайно теж радію, але думка, про борг, напружує. Всю дорогу додому тільки й думала, що вигадає той Алекс. Відчуваю, ось-ось мене наздожене чергова халепа.

Упс! Не думала, що це станеться так швидко. Здається, я зранку забула ключі, від тимчасового дому. Всю сумку перерила – нічого. Юрій зі Сніжаною повернуться ввечері, а Пашин розклад я ще не вивчила. Телефонувати боюсь. Раптом, відволічу від пар.

Ну що, верба? Я ж обіцяла прогулятись до тебе.