Глава 65

Тато знімає свою смішну сіру шапку, закидаючи її на полицю в прихожій будинку. Ця шапка ніколи не йшла його круглому обличчю і густому, напів-сивому волоссю, яке завжди неохайно вкладалося після неї. Але зиму він просто не міг пережити без цієї улюбленої речі, яку я пам’ятаю стільки, скільки себе знаю.

- Ти знову ходив до них? - з надутими губами питаюсь я в нього, визирнувши з вітальні.

Батько як раз всівся на стільчик, аби зняти мокре взуття і струсити з нього прилиплий сніг.

- А наш кренделик знову вчасно не засинає перед школою? - з теплою, звичною усмішкою відповідає він.

- Михайло Констянтинович! Мушу нагадати, що мені вже майже п’ятнадцять, тому по-перше, досить звати мене кренделиком, а по-друге, - я вже повністю вийшла в коридор і демонстративно склала на грудях руки - не моя ж вина, що ти постійно так пізно повертаєшся і навіть якщо засну, то розбудеш!

Тато всміхнувся.

- Торі, тебе аби розбудити - війну розпочати треба. І п’ятнадцять тобі аж через місяць, тому мовчи, кренделик.

Він розтріпав мені волосся на маківці і подався в кімнату.

- Тато!

- Тш-ш! Маму розбудеш. Завтра я аж до вечора буду з вами, обіцяю.

- А ввечері що?

- Маю завітати на день народження до мами Ті…

- Ні! Все! Зупинись! Сто разів казала, не хочу я знати навіть його імені.

- Торі, хто мені щойно віком хизувався?

- Ось буде вісімнадцять, тоді і розкажеш. Можливо. - я знову надула губи, звела брові і розвернувшись, повернулась в свою кімнату.

Батько завжди такий був. Спокійний і розсудливий. Він піклувався не тільки про нас з мамою, але і про всіх, кого тільки можна було. І я наче розуміла, що веду себе як дитина, але чомусь образа все рівно не відпускала мене вже стільки років. Я не розумію, чому він так піклується про цю родину. В країні чимало дітей, яким потрібна куди більша допомога, але прив’язався він тільки до них. І на усі мої запитання, я завжди чую одне й те саме : “Просто так склалось життя, кренделику.” Я впевнена, що він щось приховує і одного дня я точно розкрию це.

- Не вс… не встигнеш… - я ворушу губами, відповідаючи власному я.

Чи власним спогадам? Знову спогади?

Я відкриваю очі і одразу мушу їх міцно закрити від яскравого білого світла. В голову раптом віддається жахливий тупий біль, поки я намагаюсь прийти до тями. Знову роблю спробу відкрити очі і таки виходить. Але доводиться трохи почекати, поки наведеться різкість і зображення перестануть плисти переді мною.

Добре. Тепер краще і я можу роздивитися все. Простора кімната з коштовною, але стриманою фурнітурою, світлі стіни, панорамні вікна, прикриті злегка прозорими фіранками, великий телевізор перед моїм ліжком. Ліжком?

Я намагаюсь трохи повернути голову, аби оглянути себе.

- Святі кренделики… - не витримала я, побачивши свій стан.

Лежу у зручному ліжку з чисто-білою постіллю, поруч стоїть великий букет квітів. Моя права рука складена в районі сонячного сплетіння, перебинтована на зап’ясті, але пов’язана через шию так, ніби вся рука зламана, а не тільки долонь.

Я в лікарні? Точно, тепер все згадала.

Якщо я в клініці (і, маю визнати, доволі коштовній), то значить точно у місті. Скільки вже часу пройшло і як я повернулася в Женеву? Ні, це зараз не важливо. Що сталося з усіма іншими? Як там Дзвоник, Меган і Тім? Що сталося з…

Потік моїх думок швидко обірвався, як тільки я згадала обличчя втікача. І краще б ніколи не згадувала. Ні, краще б взагалі не бажала дізнатися правди.

Двері в палату різко відкриваються і вже на порозі я бачу Меган. Її рана опрацьована та виглядала вона доволі бадьорою тепер. Рожевоволоса помітила, що я вже прийшла до тями і швидко рушила до мого ліжка.

- Торі!

Одразу за нею показався Рой.

- Як себе відчуваєш? - схвильовано запиталась Мег, торкаючись моєї здорової руки.

- Меган, Рой… Що сталося? Куди всі поділися і як там…

- Злочинці втекли. - тихо повідомив Рой, підійшовши до нас.

Але ця інформація в мене жодних почуттів не викликала. Я все-ще не розібралась, що маю відчувати. Меган стисла мою руку.

- Тімур приніс тебе на базу, завчасно повідомивши Марка про те, що тобі терміново потрібна лікарська допомога. Тож не втрачаючи часу, тебе і Дзвоника одразу повезли в найближчу лікарню в околицях. Вже потім нас з Роєм повідомили, що скоро ти маєш отямитись і ми запропонували перевести тебе сюди.

- В цій клініці не останню посаду займає мій дуже добрий друг. - додав Рой.

Я мовчки слухала, здавалось, думаючи взагалі про інше.

- Тім теж був поранений, він…

- Ми не впевнені, але він відмовився від першої допомоги, допоки тебе і Дзвоника не буде доставлено до лікарні. Думаю, там вже і перев’язався.

- Торі, що сталось на схилі? - різко запиталася Мег. - Тім нічого не розповів і ми лише бачили те, в якому стані він приніс тебе, ще й сам із раною.