Глава 64

Спускаючись все більше і більше вниз, дерева тепер почали густішати, ставали все вище наді мною. Діставшись нарешті плоскої поверхні, я одразу ж почула недалеко від себе голоси і звуки бійки. Не довго думаючи, ноги самі понеслися в ту сторону, але я вчасно зупинила себе прямо перед тим, як вибіжати до чоловіків, сховавшись за товстим стовбуром. Все тіло пробирало від мокрого й брудного одягу та єдине, що дійсно хоч трохи рятувало - куртка Марка. Одразу відчутна якість спецодягу хлопців, бо ніколи не знаєш, яка погода наздожене тебе в найменш слушну мить.

Я намагалася навіть не дихати, завмерши на одному місці і прислухаючись до того, що там відбувалось. Для початку слід зрозуміти ситуацію, аби я знову щось не спортила. Можливо це останній шанс затримати втікача. Але, зізнаюсь, я жахливо хочу зняти з нього цю маску. Маю впевнитися, що помиляюсь щодо його особистості.

Обережно визирнувши, я спробувала роздивитися чоловіків. Одяг в кожного був розірваним, мокрим і брудним. Багато листя з травою поприлипало до їх курток і вони ледь дихали, продовжуючи спроби вдарити один одного. Втікач не поступався Тіму і вправно ухилявся кожного разу, як чоловік-шпигун намагався поцілити в нього кулаком. Я помітила кров на його щоці, а згодом і інші подряпини по відкритих частинах тіла. В нападника ситуація була не краще, ба більше, він навіть накульгував. Я роздивилась розірвану тканину на його штанах. Певно щось сталось з коліном, поки вони летіли зі схилу.

Вони обидва раптом зупинились, віддихуючись і тримаючи тепер значну дистанцію між собою. Тім притримувався рукою за мокрі камні скелі, що возвеличувалась позаду. Уся територія тепер здалась мені дійсно страшнуватою.

Ми опинились в якійсь недоступній для туристів точці. Дуже сумніваюсь, що і місцеві б захотіли сюди завітати. Це був один з тих глухих, відрізаних кутків у горах, в якому просто панує природа. Скеля над чоловіком-шпигуном була величезною. Там, де вони билися - нагадувало певного виду галявину, але вона була мізерною, всього з кількома кущиками, камнями й гілками. Дерево, за яким я стояла, було чи не останнім в “ряду”. Однак з іншої сторони я побачила ще одне урвище, де дерев більше не було видно. Те місце - просто відкрита ділянка і я тільки гадати можу, наскільки глибоким і різким є той крутосхил.

- Как долго ти собіраєшся ганятся за мной? - проскрибів зубами втікач.

Він тримався на ногах, але коліно все рівно зігнув і намагався спіймати рівновагу.

- Допоки ви, покидьки, усі не опинитися за гратами моєї країни. - так само глухо вимовив Тім.

Сталася пауза і я лише вловила нахальний смішок втікача. Згадка про ніж не давала мені спокою, та я лише могла вірити, що Тімур теж прекрасно пам’ятає і припускає це до наступного розвитку подій.

Сталося як і гадалося. Я побачила, що втікач повільно почав діставати холодну зброю з-за пазухи, навіть не скриваючи того перед чоловіком-шпигуном. Але на мій шок, стався різкий вистріл і я навіть не встигла зрозуміти звідки.

Буквально підпригнувши на місті від переляку і швидко заховавшись за деревом, я знову обережно визирнула, аби зрозуміти, що сталося. Втікач так само стояв, тримаючи напоготові ножа, але Тім… Він тримався за ліве плече, трохи скорчивши обличчя від болю. Я помітила стрімкий потік крові по його руці і всередені все застигло від жаху.

- Тім! - ледь прошепотіла я, стиснувши кулаки і губи від емоцій.

Але він тримався. Не подаючи жодного звуку, він так само стояв біля скелі.

Хто стріляв? В цього типа лише ніж у руці… Невже…

Мої очі забігали по території, шукаючи того, від кого стався вистріл.

- Не лізь далі! Я розберусь тут, діємо за планом! Я сам хочу його прикончити! - з акцентом раптом викрикнув англійською втікач, кудись у простір.

Цей викрик збентежив ще більше. Але, певно, тільки мене.

- Так третій тут…? - спокійно вимовив Тім. - І треба здогадатися, що навіть не з ваших.

Чоловік-шпигун не видавав болю в словах, але я бачила, як сильно він продовжував стискати рану. Святі кренделики, я б усе віддала, аби прямо зараз вибігти до нього і хоча б перев’язати те поранення!

- Сначала я просто хотєл избавиться от тєбя. Но нєдавно всплилі факти, по которим, я могу полагать, ти даже стал очень полєзєн.

- Які факти, що ти верзеш…

- Ти же нє думаєш, что я убіл єго из-за собствєнних хатєлок, самовольно рєшивши побєгать по міру? - знову смішок - Я думал, что вмєстє с нім уйдьот і то, что в єго головє. Но как забавно. Нє так давно я узнал, что єго рєбьонок знаєт і тєбя.

- Сволото… - вимовив Тім крізь стиснуті зуби.

Моє серце ж, в цей час, не припиняло колотати, як навіжене. Чим більше я вслуховувалась в голос цього чоловіка, тим більше не могла повірити своїм вухам.

- Його дитина немає жодного діла до військових справ! А тобі бігати залишилось недовго, не переживай за це сильно…

Рука Тіма раптом зіслизнула з мокрої поверхні скелі і від болю в плечі його обличчя побіліло ще дужче.

- Ви всі скоро… Сядете довічно…

Ні, будь-ласка. Тільки не втрачай свідомість. Не час!

Кренделики, скільки ж крові він вже втратив?!