Глава 61

Ми швидко рухались вздовж мокрих доріг, постійно чуючи під ногами хлюпання брудних калюж, в які потрапляло наше взуття. Мої білі кросівки давно були покриті грязюкою, не кажучи вже про те, скільки води позаливалось туди. Дощ лише нахабно продовжував лити, здавалось, посилюючись ще дужче. Холод пронизав до самих кісток, крізь вщент змоклий одяг, а в голові, як і навколо, відбувався повний безлад.

Марк повів нас тою дорогою, якою прийшов і знав особисто. Спочатку ми намагались триматися якомога ближче один одного, але все рівно вийшло так, що з нашої компанії утворився ледь не стрункий ряд, який починався Роєм і закінчувався Марком. Я йшла поруч з останнім, поки перед нами рухалась Велсія і попереду неї Меган.

Ніхто не проронив і слова з тих пір, як ми покинули галявину, забравши лише рюкзаки і найнеобхідніші речі. Я не могла припинити думати за Дзвоника. Тім запевнив мене, що Павло оклімається і що він надасть необхідну допомогу. Я пам’ятаю за аптечку, яка в них завжди із собою і чудово пам’ятаю, що чоловік-шпигун вміє користуватися нею, але… Я просто терпіти не можу той факт, що маю тікати, поки вони двоє досі знаходяться там. Поки стріляючий досі у лісі… І ця фраза Марка про те, що вони раптом подалися сюди з незрозумілої причини - змушувала всі внутрощі перевертатися від хвилювання.

- Ми вже не один раз стикалися з подібним. - вперше за ці десять хвилин заговорив до мене Марк.

Я підняла на нього погляд, але ненадовго, бо очі заливало дощем. Велсія тримала над головою одну зі своїх кофтин, які притащила в чемодані, а Мег надягнула капюшон вітрівки, яку їй віддав Рой. Його ж самого рятувала кепка, а я чхати вже хотіла на дощ, тож рухалась вперед, не зважаючи на нього так само, як і Марк.

- Багато друзів довелось поховати за час війни, але так само ми врятували чимало людей. І впершу чергу - це заслуга капітана. Від подібного вибуху йому вдалося врятувати і моє життя одного дня.

- Твої рани були як у Дзвоника?

- Навіть гірші. Та насправді, це - ніщо. Павло втратив свідомість від потужності вибухової хвилі, що зачепила його.

- Але та кров…

- Не переживай за це. Головне зупинити її, а з цим Тімур точно впорається.

І наче мені стало легше після цих слів, але серце все рівно не покидала тривожність. Марк говорив, як завжди, впевнено, але я чула хвилювання, яке неможливо було сховати у тоні навіть найнепорушнішого голосу.

Ми пройшли мовчки ще з хвилин п’ять, поки тропа не починала вести все вище і тепер доводилось зменшувати швидкість через значні схили з правого боку, які майже не вкривалися високими деревами, а лише кущами, схожі на той, що росте перед “таємним схилом” у ліску біля хостелу.

- Скажіть мені, на ласку, це ті самі виродки, за якими ви полюєте весь цей час? Це їх лігво Торі розкрила в тому особняку? - на підвищенному тоні звернулася Велс, повертаючись і кидаючи погляд на Марка.

- Вірно. Але ми ще не встановили причину їх…

- Яку до біса причину?!

Дівчина різко зупинилась, а разом з нею і всі інші.

- Мені здається, чи ваша робота полягає в тому, аби таких випадків не траплялось?!

- Велс, не можна казати такого… - спробував зупинити її Рой, підійшовши ближче, але вона навіть не обернулась до нього.

- Що їм потрібно від нас?! Якого дідька вони причепилися до…

- Ти думаєш ми в захваті від того, що наш друг ледь не загинув тільки що?! - рявкнув на неї Марк.

Між нами знову утворилася смертна тиша. Мої очі бігали від одного до іншого. Напруженість давила і в моїй голові не виникало жодного рішення до того, як заспокоїти всіх. Ба більше, я намагалась утримати думки в якомусь одному руслі, але хвилювання за Тіма і Дзвоника, ця сварка, клята злива і вранішні теплі відчуття та плани, що розбилися лише за кілька хвилин - буквально влаштовували в моїй голові справжній смерч!

Та тиша знову не тривала довго. За нашими спинами щось ворухнулось між деревами.

- Тихо, всі! - скомандував Марк, хоча особливої потреби в цьому не було.

Він виставив перед собою автомат, цілячись в сторону, звідки пролунав шорох. Поглядом вказавши всім розступитися, хлопець тепер стояв недалеко від Мег, очолюючи нашого “журавля”, у клине-подібній формі якого ми випадково вишукались. Мені в голову раптом прийшла згадка про позивний Марка, про який я дізналась від Тіма якось.

Всі знову завмерли. Ніхто не ворушився і ми в напрузі продовжували чекати, поки військовий дасть нові розпорядження. Але він раптом різко розвернувся до нас.

- Всім швидко розійтися!!! - реве Марк і ніхто не встигає навіть вловити причину, як вузька тропа заливається жахливими звуками стрілянини.

Я по звичці швидкої реакції встигаю забігти за дерево, хлюпаючись прямо в розмоклу, слизьку землю, закривши вуха долонями. Міцно затуливши повіки, я не можу навіть зрозуміти, що відбувається. Перед закритими очима спалахують яскраві плями. Разом із вистрілами Марка, територію охоплюють жахливі постріли з пістолетів. Вони не бажають припинятися. І скільки б разів я не намагалась взяти себе в руки, аби хоч на секунду глянути, що сталося з іншими - тіло не слухається мене. Права рука не видає звичної реакції, але дихання починало підводити. Я намагаюсь згадати Тіма і те, як він останній раз зумів заспокоїти мене.