Глава 60

Чоловік-шпигун опинився поруч зі мною настільки швидко, за скільки лиш світло встигає дістатися поверхні Землі. Ми не бачили хто і куди стріляв, але мені було точно відомо, що цей звук пролунав від пістолету. Тім рефлективно взяв мене за передпліччя, відтягнувши позаду себе. Та я все рівно вросла ногами в землю в ту саму секунду, як почула вистріл.

- Що це було?! - крикнув позаду Дзвоник і я врешті відмерла, обертаючись до навіси.

Павло тільки-но вийшов з намету, вже тримаючи один автомат у руці, поки інший звисав з його шиї напоготові. (навіть не знаю, де вони їх ховали весь цей час). Волосся хлопця стирчало в різні сторони після тривалого денного сну. Хоч вигляд його ще був сонним, та очі ніби зовсім відпочинку не знали. Серйозним поглядом Дзвоник впився прямо в свого капітана. Атмосфера під навісою теж не сильно відрізнялась. Рой став спиною попереду Меган і Велс, погляди яких були, м’яко кажучи, в шоці. Чомусь мій швидкий переляк одразу ж пройшов, як я глянула на них. Бідні, вони і не знають, що таке вистріли, вибухи та солдати. Все це для них лише новини і кіно, які ніколи не повстануть в їх власному житті.

- Тім… Що це б…

- Стій зараз поруч. - швидко перебив він мене, ще дужче стиснувши руку.

“Звісно я буду стояти поруч, ти буквально вчіпився в мене!” - подумала я слідом, але вирішила таки промовчати.

На дощ вже ніхто не звертав уваги і важкі краплі спадали з наших облич. Лише звуки цієї води зворушували тишу, яка продовжувалася, поки ніхто так і не наважився щось сказати. Павло підбіг до нас, віддаючи чоловіку-шпигуну його автомат. Коли через дві хвилини цю тишу таки нічого більше не зрушило, Тім розвернувся до навіси, рушаючи до всіх, хто перебував там. Маю відмітити, що мене він так і не відпускав від себе до тих пір, поки ми не дістались решти.

- Судячи з всього, відпочинок закінчився. Треба повернутися на базу…

- Що це… Ні… Хто це, до біса, був?! - не витримала врешті Велс.

- Ми не впевнені, але підозрюю, що саме ті, на кого ми полюємо! - відповів Дзвоник, який досі залишався в десяти метрах від нас, очима проходячи ледь не по кожному кущу.

Не часто побачиш його таким серйозним, насправді.

- Невже… Невже можна ось так стріляти посеред заповідника, ще й в цій країні…? - вже тихо запиталась Меган.

Я бачила, якою наляканою дівчина була.

- Саме тому нам і потрібно зрозуміти, що сталося. - знову відізвався Тім - Вони не сунуться до бази, де перебуває чимало людей. Рой, прошу тебе залишатись з дівчатами, допоки не виведемо вас звідси. Можливо нам з Дзвоником доведеться…

Та Тім не встиг договорити. Буквально мить, як мені довелося опинитися на мокрій землі, разом з усіма, хто стояв поруч.

- На землю!!! - проревів до цього чоловік-шпигун, хапаючи мене разом і з собою.

Стався вибух. Скільки ж часу пройшло з тих пір, як я чула останній… Дивно, але на відміну від вистрілу, моє серце здригнулося лише через неочікуванність. Страх прийшов згодом, лише коли я повністю зрозуміла, що сталося.

- Тім… - торкнулась я краю кофти чоловіка - Дзвоник… Дзвоник, він… - я не могла повітря в легені набрати, до того мені стало не по собі.

Білявий хлопчина лежав на землі. Вибух стався десь біля нього, бо поруч утворилася немала воронка. Не звертаючи уваги на бруд, що тепер покривав наш одяг, кожен із жахом застиг, двилячись в одну сторону. Тім кинувся до Павла і я…

- Чому я сиджу?… - прошепотіла я собі під носа.

Зібравши себе в руки, я спробувала згадати, що не вперше проходжу це. Що не вперше бачу подібне. Ще трохи хитаючись, я таки зуміла піднятись на ноги, рушаючи до місця вибуху.

- Нікому не підходити! - рявкнув Тімур, який вже опинився поруч з нерухомим другом.

Я завмерла, але погляд не зходив з Павла.

Його верхній одяг покрився кров’ю, що спадала з обличчя. Юнак не ворушився і я лише бачила, як світла маківка покрилася багряною плямою.

- Він живий. Вам потрібно негайно прибиратися звідси. - відізвався нарешті Тім. - Зараз прибуде Марк, він виведе вас звідси.

Я почала рухатися до нього.

- Тім, я можу допомогти. Ти знаєш, я надала багато першої допомоги…

- Ти йдеш разом з усіма, ти не почула?

- Але Дзвоник, він…

- Вікторія!

Вмить зупинившись від одного погляду чоловіка-шпигуна, я навіть суперечити була не взмозі, вже не кажучи про те, як він звернувся до мене. Останній раз я чула своє повне ім’я лише від бабусі, якщо не рахувати той день, коли ми офіційно познайомились з Тімом.

Ще кілька секунд ми продовжували дивитись один на одного, коли хтось таки зрушив між нами паузу. Це був Марк.

- Пробачте, капітан, я…

- Немає часу. Коротко. - відрізав Тім.

- Вони раптом змінили свої цілі, відправившись сюди. Досі не розумію, з якою метою.

- Скільки?

- Двоє, як і минулого разу.