Глава 56

Я знала, про що кажу. Свіже повітря вже менше ніж через п’ятнадцять хвилин майже виженуло з мене всі токсини. В голові все-ще лишалась якась важкість, але я знову могла повністю керувати своїм тілом і розумом на всі сто відсотків.

Ми з Тімом рушили вглиб лісу по широкій тропі, що починалася від самої бази. Музика досі лунала з галявини, але тепер її приглушала ця лісова тиша і шелестіння букового листя над нами. Сонце вже давно спало та вздовж тропи були виставлені старі ліхтарі, які чудово освітлювали дорогу. Час від часу повз нас хтось проходив, здебільшого ідучи в протилежному напрямку - до вечірки.

Йшли ми тихо, насолоджуючись всіма звуками, що охопили цей заповідник. Чоловік-шпигун так і тримав моєї руки, а я лише стискала її у відповідь, не маючи жодного бажання відпускати.

- Останнім часом, я ніби живу у мрії… У казці, яка обов’язково матиме прекрасну кінцівку. Хоча я майже і не думаю, що маю робити завтра, та все-ж… Ці дні теж мають закінчитися, правда? - задумливо промовила я, дивлячись собі під ноги.

- Ти чого? - Тім подивився на мене, але я так і не піднімала погляду.

Лише сумно посміхнулася.

- Все здається таким нереальним. Друзі, вечірки, подорожі… Ця країна, це місце волі, про яке я мріяла так багато років. Я вірила, що потраплю сюди… Ти знаєш, я вірила, що моє життя буде таким, яким воно є вже цілий місяць. Я вірила так сильно, що зараз… - я зупинилась, піднімаючи очі на Тіма, - Зараз мені здається, ніби я от-от прокинусь в своїй кімнаті, вдома. Що знову опинюся серед пустих стін, які давно втратили родинне тепло. Ніби…

- Торі.

Я зупинилась говорити. Лише продовжувала дивитися в сірі очі навпроти.

- Це все реальність. Реальність, на яку ти заслуговуєш. Життя, яке ніхто не має права забирати в тебе. І головне, - він стиснув мою долонь - Ти більше не відчуватимеш себе самотньою в цьому світі. Я…

Тім обірвав себе, на мить відвівши свого погляда і знову подивившись на мене.

- Дякую, що зробила такий вибір. Я радий, що ти опинилась в цьому місці.

Він легко усміхнувся, торкаючись губами моєї долоні.

Вже не знаю, чи то від його слів і дій, чи то ще від вина, але щоки палали так, наче у піч закинули. Я стримала свої емоції після того, як він поцілував мою руку.

- Мій вибір… Я завжди обирала те, що дивувало мою родину. Завжди відчувала, ніби засмучую їх, ніколи не оправдовуючи сподівань. Я вірила, що всі вважали мене дивною, нерозсудливою, іншою… І я тільки гадати могла, що вони говорили за мене матері, коли я ось так покинула дім і країну. Коли взяла лише одну валізу і рюкзак. Коли лишила записку і викинула сім-карту в смітник. Коли здійснила цю скажену мрію, схожу на ту, що стається у фільмах. Ти знаєш… Чесно кажучи, я ніколи не мріяла покидати свій дім.

Ми вирішили присісти на дерев’яній колоді, що, певно, представляла із себе лавку. Чоловік-шпигун встигнув накинути на мене свою кофту, хоч я вже і була в одній.

- Навіть і пригадати не можу, коли почала віддалятися від близьких. Я хотіла бути поруч. Сміятися на застіллях, як в дитинстві, відмічати Різдво і Пасху з усіма, відвідувати літню хатинку за містом… Це правда, що змалечку люблю подорожі… - я раптом розсміялася, дивлячись на Тімура.

- Що? - він теж посміхнувся, гадки не маючи, чого я хіхікаю.

- Я просто чомусь уявила тебе в своєму дитинстві. І головне - в думці постав маленький хлопчина з іграшковим автоматом і в чорному костюмі бетмена, із плащом позаду!

- Бачу, вино ще не до кінця вийшло з тебе…

Зрештою, я заспокоїла себе, вирішуючи продовжити свій монолог.

- Як і сказала, подорожі з дитинства захоплюють мене. Я мріяла відвідувати нові місця, пізнавати інші культури і втрачати подих від неймовірних краєвидів. Так, я хотіла подорожувати, але чомусь завжди бачила це майбутнє так… Ніби…

Було важко вимовити наступні слова, аби не розплакатись. Та все-ж я зібралась, попередньо набрав повітря в легені.

- Ніби завжди повертаюсь додому. - тихо вимовила я врешті.

Холодний вітер подув, залишивши мурахи по моєму тілу навіть крізь дві кофтини.

- Я ніколи не мріяла поїхати. Я не думала починати нове життя в іншому місці. Я не думала, що… - голос став ще тихішим - Що доведеться шукати новий дім.

Ми всі маємо шрами. Та не всі вони можуть загоїтись часом. Деякі впиваються вглиб серця, залишаючись там назавжди. Час лише здатен приглушити їх.

- Метушня у житті змушує забувати про рани. - продовжую я - На них ніби накладається одноразовий пластир, який обов’язково зноситься і тоді рану знов доводиться відкривати, аби замінити наліпку. Тільки цей пролом, що стається між зміною пластира, на жаль, може дати течію новій болі.

Я помітила це, коли мені лише стукнуло двадцять. Тоді моє життя вже кілька років було розламаним. Точніше, я не відчувала себе цілою. Переживши втрату батька і потрапляння в клітку без сумління покинути її - змусили мене щоразу міняти пластир в подальшому. І кожного разу це виливалося в сльози. Я залишалась сама, їздила до останньої зупинки, спостерігала за кожним заходом сонця, за кожним дощем, снігопадом і штормом. Носилася вночі по кімнаті із келихом вина і навушниками, танцювала, співала і посміхалась настільки широко, ніби життя вирувало навколо мене постійно і я знати не знала відчаю… А потім… Плакала. Я завжди плакала. На самоті і без зайвих очей. Не кажучи ані слова. Нездатна більше просити допомоги, просити зрозуміти. Звинувачувала себе в неспроможності бути іншою. Бути схожою на близьких. Мої думки розривали мене. Я знала, що давно навчилась цінити ту, хто я є, але нові рани змусили знову себе возненавидіти. Я не подобалась собі навіть у дзеркалі. Лила сльози до тих пір, поки біль у грудях і тиск у горлі не змушували їх зупинятися. Я… Я… - у горлі знову щось защемило.