Глава 51

Тім

Сидячи на ліжку своєї кімнати, я тримаю в руках браслет із червоних ниток.

- Що це? - питає Марк, стоячи біля вікна.

Провівши Торі до кімнати, я зустрів його біля своїх дверей.

- Та наволоч залишила в той день у кафе. Пістолет він встиг підібрати, але це валялося близько того місця, куди я вишвирнув з його рук зброю.

- Чого так впевнений, що це належить йому? Будь-хто міг загубити це.

Я продовжував дивитися на нитки, не припиняючи їх вертіти у руці, поки спогади все-ще стояли перед очима.

- Я просто знаю. - тихо відповів я.

П’ять років тому.

Я важко зітхаю, всідаючись біля вчителя і спираючи автомат поруч на стінку.

- Кажуть, війна от-от має скінчитися. - бадьоро промовляю, дивлячись у чисте небо.

- Скінчиться… Все рано чи пізно закінчується в нашому житті. - спокійно мовив низкий голос Михайла Дмитровича.

Ми сиділи за хатиною, що одна з небагатьох лишилася більш-менш цілою в цьому селі. В ньому засіла дюжина ворогів, що ховалися тут останні кілька місяців. Жителів встигли евакуювати ще до їх окупації, а ті хто лишилися… Так і лишилися в своїх спалених і розстріляних домівках до кінця життя. Однак і окупанти відтепер навіки залишилися в цій землі.

- Кремі́нне - воно дійсно відповідає своїй назві… - знову почав вчитель, оглянувши перед нами вузенький ставок, через який починаються лісові хащі.

Я перевів погляд на нього.

- Воно знову заживе… Село. І біля цього ставку знову затопочуть маленькі дитячі ніжки…

- Що це з Вами, дядь Міш? - посміхнувся я.

Вчитель теж усміхнувся.

- Моїй доньці сподобалося б тут, якби тільки відновити домівки і повернути їх власників.

- О… Бачите… Ви майже ніколи про доньку не кажете, якщо тільки не випите! - я розсміявся, знову закидуючи голову і заплющуючи очі, насолоджуючись прохолодним весняним вітром.

- Я справді хочу познайомити вас якось, Тімуре. Чесно кажучи, у вас багато чого спільного. Наприклад, вона дуже любить гру на піаніно. - говорячи про свою доньку, голос дядька Михайла завжди ніби ставав теплішим, м’якішим.

- От не починайте… Це ви з матір’ю змусили мене грати навчитися! - все-ще із закритими очима, кажу я у відповідь.

Вчитель розсміявся.

- Але тобі теж подобається. І не сперечайся.

Я нічого не відповів, лише припіднімаючи кутки губ.

Ми просиділи в тиші ще з хвилину, коли вчитель раптом торкнувся моєї руки.

- Тімуре, а збігай-но мені за новим запасом патронів.

Я відкрив очі, обертаючись до нього.

- Нащо він вам зараз…?

- Дурне питання ставиш. Війна може і закінчується, але ще не закінчена. - вже підводячись, пояснював вчитель.

Я допоміг йому встати.

- Тобто я мав на увазі… У вас закінчилися?

- Давай, хутчіше. Не просто ж так кажу, значить - немає.

Його голос здався мені трохи незвичним. Ще дві хвилини тому він не був таким.

- Добре, я швидко.

Розвернувшись, я по звичці взяв автомат і вже добіг до кінця стіни, аби повернути за будинок, коли вчитель знову гукнув мене.

- Тімуре! - я обернувся до нього, - Ти знаєш, я би хотів, щоб ти не сердився на мою доньку, коли познайомитесь. Ми всі маємо минуле, яке важко прийняти не тільки іншим, але і самим собі. - дядько Михайло лагідно усміхнувся.

Не зрозумівши ані слова, я лише посміхнувся і кивнув у відповідь. Він лише раз згадував ім’я своєї доньки чи дружини колись, а вже двічі за цей короткий час щось розповідає за свою дитину. Треба заради ввічливості ще раз запитати їх імена, все-таки, хоч і не збираюсь я з ними знайомитися. Уявляю, якої думки вони про нас з мамою.

- Зараз, зачекайте!

Вже зайшовши за кут хати, мені здалося, ніби зі ставка хтось показався. Але вирішивши, що це лише тінь від хмари, я побіг далі до нашої “бази”.

Недалеко від тієї хати, де ми сиділи, стояв зелений пікап, біля якого зібралися троє чоловіків у нашій формі.

- Дядько Максим, киньте мені той запас! - підбігаючи, показав я на барсетку, де зберігалися кілька патронів.

Чоловік із масивними, сильними руками, трохи молодший за вчителя, швидко виконав прохання.

- Дякую! - кинув я вже навздогін, обертаючись назад.

Через вагу барсетки я вирішив сповільнити рух і замість бігу, вже просто продовжув швидко йти пішки. Мені не вистачило кількох метрів, коли я почув гучний вистріл, не схожий на автоматівський.

Патрони самі випали з моїх рук. Я кинувся за будинок і тільки-но завернувши, побачив вдягненого у маскувальний плащ чоловіка, що тримав у руці пістолет, наведений перед собою. Ноги зупинилися.