Глава 47

Спогади ніби віддалися назад до мого вже майже загоєного порізу на шиї. Я машинально схопилася за те місце, наче цей чоловік знову приклав до мене ножа. Але швидко отямившись, опустила руку.

- Х-хто ти? - відступила я на крок назад, намагаючись звучати якомога спокійніше.

- Нє ожидал, что всьо обєрньотся імено так. - тим самим грубим, здавленим голосом і майже пошепки мовив цей тип, починаючи наближатися.

Не зрозумівши, про що він говорить, я нервово почала бігати очима навколо себе, в пошуках будь-чого, чим можна захиститися.

- Кто он? Тот урод с автоматом, что лідіруєт над двумя другімі? - знову заговорив він, грубо питаючи і продовжуючи наближатися до мене.

Святі кренделики, да що він хоче від мене?! Я звичайно знала, що ця нація сповнена розумово-відсталих, але чому один з них зараз стоїть саме переді мною зі своїми абосолютно нелогічними запитаннями?!

- Не наближайся до мене… - все-ще тримаючись якомога рівніше і впевнініше, кинула я йому.

Він зупинився. Дивлячись на мене, почав щось доставати з-за спини. Мій телефон, що лишився на столі, раптом задзвонив.

- Прабач. - з акцентом мовив він тихо.

Лише на секунду… Лише на секунду мій страх відступив. З’явилося дещо інше всередені. Дещо, схоже на дежавю. Звідки мені так знайомо те, що я зараз почула? Це просто збіг. Збіг і нічого більше. Ні, я буду просто хворою подумати щось більше.

Але думати часу вже не було.

Чоловік дістав пістолет. Він тримав його спущеним до підлоги, але цього вистачило, аби панічна атака почала оволодівати мною.

Схопившись десь біля сонячного сплетіння, я марно намагалась вгамувати нерівне дихання, що продовжувало лише зростати. Перед очима теж все було нестабільно. Права рука невпинно тремтіла. Я притискала її до грудей і не в змозі впоратись буквально ні з чим, що відбувалося зі мною, впала на коліна, притримуючись лівою рукою за стінку, до якої встигла відійти. Дзвінок телефону продовжувався, але разом із ним у вухах почало дзвеніти щось ще. Вистріли, багато коротких вистрілів, що переплеталися з цим жахливим дзвінком у двері мого будинку.

Звуки зливи і грому додаються до вже існуючих в моїй голові. Декілька чоловічих ніг ступають по грязних лужах. Знову вистріли. Хтось в довгій юбці падає на коліна у грязюку. Дзвінок телефону не припиняється. “Пробач. Я не стримав обіцянки…”. Грім буквально розколюється в моїй голові. “Його застрелили…”. Знову вистріли.

Закриваючи і відкриваючи очі, я продовжувала дивитися на підлогу, продовжуючи все це бачити перед очима і чути в своїй голові. Істерика лилася з мене, але сльози так і не підступали. Я відчувала, що не можу нормально вхопити ковток повітря. Сильно зажмуривши очі, я лише подумала про те, щоб не задихнутися тут.

- Дихай! Дихай! - лунав поруч чийсь голос, ніби з іншого Всесвіту.

- Торі, подивись на мене! Торі! - я розплющувала і заплющувала очі, розмито бачучи перед собою силует.

- Все, вже все закінчилось… Я поруч… Я поруч…

Врешті відкривши очі і відчуваючи, що починаю повертати своє рівне дихання, я зробила спробу повернутися до реальності.

Я не впевнена, що сталося. Хтось міцно обіймав мене. Було тепло. Просто спокійно і тепло. Спогади поступово поверталися до мене. Голос, силует…

- Тім… - прошепотіла я.

Він ще дужче стиснув мене в обіймах. Ми сиділи на підлозі. Я в’яло підняла очі, оглядаючись навколо. Декілька столів в кафе були перевернуті. Один зі стільців, розламаний на дошки, валявся біля вхідних дверей. Того чоловіка я не бачила.

- Що сталося…? - втомлено запитала я, відчуваючи, як всі сили покинули мене зараз.

Чоловік-шпигун врешті відсунувся, продовжуючи тримати мене за плечі. Я подивилась йому в очі. Він не просто був стурбованим. Жахливий страх я побачила в цьому погляді.

- Прошу тебе… Більше ніколи так не лякай мене… - з віддишкою промовляє він і знову обіймає.

Я не знаю, що сталося в той час, поки я намагалася прийти до тями, але погляд Тіма змусив мене хвилюватися. Він справді злякався. Я не знаю, чого саме він так злякався, але я сама відчувала схвильованість від цього.

- Вибач… - тихо сказала я, руками обіймаючи його у відповідь.

Я відчувала, що хочу вибачитися. Це жахливе відчуття за те, що хтось так перелякався через тебе… Навіть описати важко.

Я ще міцніше притулилась до чоловіка, занурючись носом в його плече.