Глава 44

Моя вправність в кафе ставала все краще під кінець дня. Через кількість відвідувачів нам з Мег можна було тільки мріяти про перерву. Люди з’являлися ніби кожні п’ять хвилин. Не встигли принести одне замовлення, а два інші вже мають готуватися. Після обіду до нас навіть Рой під’єднався, взявшись варити каву. Його вправності за баром Мег можна було позаздрити. Я навіть не встигала побачити, коли він змінював вміст трьох холдерів, які одночасно готували напої. З його допомогою робота дійсно стала легшою.

А ось мій стан залишав бажати кращого. Він якраз тільки погіршувався. При закритті кафе Мег навіть заварила мені зеленого чаю - настільки блідою я їй здавалась.

- Зробимо завтра вихідний? - запитала дівчина, перегортаючи табличку “Закрито”.

- Вихідний? Але зараз така можливість добряче підзаробити… Якщо справа через мене, то я обіцяю, завтра вже буду огірком! Подруга торкнулась мого плеча, лагідно посміхаючись.

- Це не через тебе, спокійно. Ми з Роєм маємо йти на кладовище завтра, тож я не хочу лишати тебе тут саму. - спокійно пояснила Меган. Моя палкість одразу ж стихла. Я перебрала пальцями по гарячій кружці, думаючи, що краще далі сказати. Але Меган сама врятувала мене від цього.

- Єдине, попрошу тебе завтра ввечері перевірити тут все. Підготуватися до наступного дня і, можливо, пройтись ще раз по всім електроприладам. Так, на всяк-випадок. - підморгнула мені подруга.

- Добре, без проблем. - з легкою усмішкою відповіла я їй.

В кімнату я повернулась вже коли сонце спало за горизонт. І навіть не одразу збагнула, що з самого ранку лишила тут телефон. Побачивши його на ліжку, я втомлено звалилась на подушку і тільки-но торкнулась гаджету, як він завібрував. На екрані висвітився номер Тіма. Від неочікуваності я різко піднялася з подушки, залишаючись сидіти на ліжку.

- А-ало? - взяла я слухавку.

- Нарешті. Я вже думав знову на зупинку за тобою бігти. - злегка роздратовано роздалося мені у вухо. Я всміхнулась.

- Вибач. Забула телефон в кімнаті ще вранці… А в нас такий завал був, сам бачив. Перерву теж не могли собі дозволити, тож..

- Та зрозумів я. Благо у Роя телефон завжди при собі. - знову докорив мені чоловік-шпигун.

Але чомусь я не відчувала в його голосі ані злості, ані сильного роздратування. Скоріше… Це було схоже на щось родинне. Щось дуже тепле.

- Як ти? Вранці мені здалось, що ти в не найкращому стані… - змінив тему Тім і лагідно запитав мене.

- Просто недоспала. Та і вчора злегка перемерзла. Вже все чудово, не хвилюйся! - радісно збрехала я, стискаючи в руці телефон.

- Он як..

- А ви як? Де ви зараз, що робите? - поспішила я змінити тему, - А, ой.. Напевно не можна казати… Я почула, як Тім всміхнувся.

- Ще маємо одну справу, будемо під ранок, думаю. - спокійно відповів він.

- Торі, цей Ромео везе тобі сюрприз!!! - раптом роздалося мені ледь не у вухо.

Це був голос Дзвоника. Одразу ж після цього я почула, як Тім чи-то хляцнув його, чи-то шикнув, але точно був незадоволений цим втручанням.

Я розсміялася.. На що було сили в той момент, звісно…

- Правда? - ігриво запитала я чоловіка-шпигуна.

- Та то… Нічого такого особливого, просто маленький презент захотілось… Ой, побачиш, потім. Навіть і близько знаходитись не потрібно було, аби зрозуміти, що мій Тім зараз почервонів. Стійте… Я тільки-що подумала - “мій” Тім?…

- Що ж.. Тоді до завтра. Відпочивай. Передавай привіт Велс. - завершив розмову чоловік-шпигун і після мого короткого “угу”, скинув слухавку.

Не було сил вже казати, що сьогодні ночую сама. В мене впринципі вже ні на що сил не вистачало. Я всім тілом відчувала як палаю, ніби зсередини хто лаву розлив. Голова йшла обертом і я ледь дісталася аптечки Велс на полці біля сусіднього ліжка. Відшукавши електронний термометр, мені знадобилось зібрати в собі всі сили, аби висидіти хвилинку, чекаючи на результат. Який, як і очікувалося, не був задовільним.

Із температурою 38,9 я доповзла назад до ліжка. Зняла з себе абсолютно все, лишаючись в нижній білизні, і спробувала трохи полежати, обдумуючи, що можна випити або зробити далі. Бра давило мені і додавало зайвого пекла, тож не довго думаючи, я розчіпила його і викинула геть за ліжко, до іншого одягу. Так… Тепер трохи дихаю.

Після важких спроб піднятися, я таки дісталась ванної кімнати, змочила собі рушник, налила в знайдений ковш ще води і, повернувшись до ліжка, врешті вляглась остаточно, поклавши мокрий рушник на лоба. Весь цей процес зайняв щонайменше двадцять хвилин з моїми віддишками, поки я хапалась за меблі, аби не впасти тут пластом. Тепер я в спокої можу відлежатися.

Мені пощастило, що завтра Мег з Роєм мають плани, а зараз всі по своїх справах. Коли я хворію, останнє, чого мені хочеться - це присутність кого-небудь біля себе. В такі дні, я давно звикла віддавати час лише собі. В мене немає сил і бажання звертати на людей поруч, навіть якщо вони просто допомогають. Я не хочу, аби хтось дивився на мене таку. Відчуваю себе безпорадною і вразливою. Не люблю все це.

Тож мені краще пережити хворобу самотужки.