Глава 42

Торі

За кілька хвилин до появи Тіма.

Сидячи на лавці, я не могла відвести погляд від дощу, що ледь не змивав собою ціле поселення. Якби не швидкий потік води по асфальту, дорогу можна було б порівнювати із дзеркалом, яскраво вбачаючи там своє відображення. Моя біла футболка і джинси вщент змокли, а з волосся досі струмко стікали важкі краплі, час від часу, падаючи мені на долоні.

Телефон розрядився і я навіть повідомити нікому не можу, де знаходжуся, чекаючи, поки ця злива закінчиться. Що ж, може воно і на краще.

Я підняла голову вище, дивлячись на темне небо та тисячі маленьких прозорих краплин, що з’являлися в ньому.

- Може воно і на краще… - повторила я про себе.

Ця злива наводить на неприємні спогади. Я люблю дощі. Але не люблю грози, подібні цій. Чомусь в найсумніші дні мого життя завжди саме така погода. Вперше пам’ятаю цей день, коли померла бабуся. Я поверталася додому зі старшої школи і отримала по телефону ту жахливу звістку від мами. Не встигнувши навіть дістатися автобуса, похмурий день, що стояв з самого ранку, швидко захлинувся у зливі. Чи день, коли нам повідомили про загибель батька. Чи тоді, коли я змусила себе пожертвувати своїм першим коханням…

Чому в моєму житті так багато злив кожного разу, коли я не маю парасолі? І чому я завжди маю з кимось прощатися в такі дні…

Я опустила погляд на долоні, відчуваючи, як мурашки охоплюють тіло від холоду та промоклого одягу. Настрій тільки більше погнічився і серце почало здавлювати невимовний сум. Треба було взяти парасолю. Якби ж я тільки взяла парасолю, то не відчувала б себе зараз такою безпорадною. Якби ж я тільки не дала собі знову потрапити під цю зливу.

В моєму полі зору щось замерехтіло і я побачила відображення несправного ліхтаря на мокрому асфальті під ногами. Ще кілька секунд і я відчула рух перед собою, тож швидко піднявши голову, вмить упізнала Тіма.

Він перебіг дорогу, зупинившись прямо переді мною. Я дивилася йому в очі, не розуміючи, як він опинився тут. Та в голові раптом з’явився спогад з нашої прогулянки в той день у Женеві. Адже тоді теж йшов дощ, хоча і не було цієї грози. Однак він був рядом. І він був тим, хто застеріг нас взяти парасолі.

На моєму обличчі з’явилася широка посмішка.

Тім мовчки дивився, але так нічого і не відповівши, просто присів навпочіпки переді мною і торкнувся моїх долонь на колінах.

- Як ти знайшов мене?

- Мені теж цікаво… - майже пошепки промовив він і підняв на мене очі. - Що з телефоном? - спокійно запитав чоловік-шпигун.

Я взяла телефон, що лежав поруч на лавці, показавши його Тіму.

- Заряд. - піджавши губи, відповіла йому.

- Де твоя парасоля? - продовжував він питати.

Я легко усміхнулась.

- Я не очікувала таку зливу. - збрехала я йому в очі, адже чудово знала ще зранку, що піде дощ.

Тім більше нічого не питав. Він оглянув мій одяг і лише посміхнувся, знов подивившись мені в очі. Потім встав і, знявши з себе сіру кофту, протянув мені.

- Надягни. Вона зсередини суха та і… - хлопець злегка почервонів, відвівши погляд, - все видно, знаєш…

Я, не розуміючи про що він каже, ще трохи дивилася на нього, після чого теж вмить стала раком, машинально притягнувши кофту до грудей.

- Д-да ладно тобі! - випалила я різко, - Не без білизни ж… І нікого я не соромлюсь… - пробурчала вже тихіше.

Тім почухав чоло, після чого знову потянувся рукою до кофти.

- Без питань, повертай.

Я швидко відкинулась назад, не даючи йому забрати її.

- Х-холодно ж!

Ми трохи подивились один на одного, після чого хлопець знову тепло посміхнувся. Що це з ним сьогодні? В нього біполярний розлад останнім часом? Чого метушиться між настроями…? Вчора, коли прощалися, зовсім не та атмосфера відчувалась.

Ми просиділи під лавкою ще десь хвилин з десять, коли злива почала вщухати. Просиділи мовчки. Ніхто нічого не казав іншому, але я відчувала, ніби це і зовсім не потрібно.

Я свідомо не брала парасолю, бо подумала, якщо попаду під дощ, то хай так і буде. Однак я не очікувала таку грозу, тож все пішло трохи не за планом і замість атмосферного настрою під літнім дощем - я отримала сумні спогади, що змушували серце боліти.

Однак з Тімом ці думки разом із зливою пройшли. Не тільки від кофти, але й від його присутності поруч мені стало так тепло. Не хотілось нічого поганого думати. Лише насолоджуватися тишою від людських голосів і шумом гірського дощу. Це було прекрасно.

- Він майже скінчився. - промовив Тім, - Пішли? - він встав з лавки і протянув мені руку.

- Вже? Але він ще йде…

- Ми ітак з тобою промокли до нитки, гірше точно не буде. - знову його посмішка.

Трохи подумавши, я взялась за його руку, готуючись йти, але він раптом побіг.

Так. Це воно.