Глава 41

Тім

Її немає в хостелі.

Я стою біля мосту, поки важкі каплі вже спадають з мого лиця і одягу. Здається, дощ лише посилився. Я беру телефон, що постійно тримав у руці, знову набираючи Дзвоника.

- Я продивлюсь містом. - коротко повідомляю його.

- Допомога?

- Поки не потрібно. Залишайся в хостелі, можливо, вона повернеться. - безнадійно, але впевнено промовив я і скинув слухавку.

Не знаю, куди Торі могла піти. Однак поселення невелике, тож багато часу на його обхід зайняти не має. Єдине, що дійсно заважає - це клята гроза, яка, здається, тільки гірше стає.

Я кинувся вниз до містечка, продовжуючи набирати її номер.

Однак результатів не було. Декілька людей, яких я встиг зустріти, поки вони в поспіхах закривали свої лавки, не змогли дати жодної інформації щодо дівчини, якби я не намагався її описати. Єдині два кафе в цьому поселенні були наповнені лише чужими лицями. Майже всі навіси під будинками, всі автобусні зупинки, кожна телефонна будка - все опустіло через зливу.

- Де її, чорт забирай, носить?! - не витримав я, вимовившись в голос.

Навколо були лише пусті вулиці. Місцеві жителі вже давно поховались по домівках. Жодна нормальна людина не залишиться на подвір’ї в таку грозу. Жодна нормальна людина і хтось на кшталт мене.

Я вже навіть не звертав уваги на повністю змоклий одяг. Вода у взутті, здавалось, може змагатися з глибиною місцевої річки. Лише кофта ще трималась сухою всередені. Все це зараз абсолютно не турбувало мене. Аби лише…

Раптом жовте, бліде світло з’явилось наді мною. Я підняв голову на величезний стовп, поруч з яким стояв біля дороги. Озирнувшись, я зрозумів, як в одну мить містечко пропустило крізь себе освітлення вуличних ліхтарів, що ледь не затоплювало нещадною зливою. Тут вони вмикалися пізніше. Я опустив голову, все-ще нерівно дихаючи від бігу і крізь товстенні краплі дощу, що били по широкій асфальтованій дорозі, побачив ледь помітну стару дерев’яну зупинку по той бік вулиці. Щосекундно мигаючий ліхтар, не схожий на всі інші, освічував цю зупинку. Її і невеличкого зросту фігуру, яка сиділа там.

Ще кілька секунд мені знадобилось, аби важкий видих вийшов з моїх грудей. Ніби цілий Всесвіт вмить зліз з мого серця, припинивши здавлювати його, повільно знущаючись.

Я стомлено зігнувся, торкнувшись своїх колін і опустивши голову вниз, відчуваючи, як важкі холодні каплі б’ються о чоло. Ще кілька вдихів і видихів, та я знову піднімаю очі, аби подивитися, чи не зникло це дівчисько знову.

Торі сиділа на дерев’яній зупинці, майже не рухаючись і розглядаючи свої долоні. Її вигляд був похмурий, наскільки мені вдавалося розгледіти крізь цю зливу. Я рушив до неї. Швидко перебігши дорогу, я майже одразу опинився перед дівчиною. Вона дивилась прямо на мене, коли через кілька секунд її здивоване обличчя раптом розплилося в яскравій усмішці.