Глава 40

Павло

Відкривши двері до кафе, я одразу побачив синьоволосого хлопця, ледь втримуючого якусь мотузку, що, вирогідно, натягувала саму навісу. Дощ намочив більшу частину закладу, так само як і самого власника. Кинувши вітровку на найближчий стіл і швидко підбігши до Роя, я встиг схопити мотузку з іншої сторони, яка ледь не випала з його рук і вся конструкція майже не повалилась. І одразу ж відчув новий потік зливи по моєму одязі.

- Ну і роботка у вас тут буває! - буквально крикнув я, адже шум дощу не давав навіть себе нормально почути.

Рой, відверто, здивувався, побачивши мене.

- Дякую! - крикнув він у відповідь - Потрібно їх дотягнути до того стовпа!

Я подивився у сторону, в яку мені показував Рой і дійсно побачив широкий стовп недалеко від спуску в бар.

Я кивнув і ми обережно потащили туди мотузки. Маю зізнатися, коли на тебе ллє така кількість води, дуже важко самому втримати навіть один цей канат, бо вага в нього пристойна.

Шум зливи зменшився. Закріпивши мотузки за установу, Рой ще кріпше зав’язав їх навколо кілька разів і після того, як все перевірив з іншої сторони кафе, повернувся до мене.

- Павло, здається? - запитав він, вижимаючи спереду футболку.

Я теж намагався трохи позбутися води зі свого одягу.

- Ага. Зустріли Меган, як приїхали. Від неї і дізнався, що в тебе тут громадянська війна.

Він усміхнувся, зтрушуючи волосся.

- Так дратують дощі тут, постійна морока з цим навісом. Хоч і натягнули завчасно, та гроза все рівно знесла все до дідька.

- Не думали поставити постійний?

- Пропонував, але Мег вперта. Хоче відкрите небо над кафе. Можу зрозуміти, насправді, свою атмосферу додає. Особливо ввечері. Але ці дощові дні…

Між нами стала невелика пауза. Рой подивився в сторону бару.

- Може тоді щось запропонувати? За допомогу, перш за все. - запитав він, вказавши туди.

Чесно кажучи, в цю погоду випити б якогось віскі - було б ідеально. Тому від запрошення відмовлятися взагалі не хотілось.

- Ну-с! Відмовлятися від таких пропозицій не в моєму стилі, тож…

Однак договорити я вже не зміг, бо в барсетці завібрував телефон. Діставши його, я побачив “Капітан” на екрані.

- Айй… Ну вміє ж всю малину спортити… - зітхнув я і зняв виклик.

Рой тим часом лише усміхнувся, продовжуючи вижимати одяг.

- Слухаю… Так… Га?… А, добре… Прийняв.

Я скинув слухавку, ще кілька секунд переварюючи почуте.

- Щось сталось? - запитав синьоволосий.

- Попросив обійти будівлю, Торі досі не повернулась. Вона часом не в барі?

- Не приходила сьогодні. Та і бар через цю зливу закритий.

Я покрутив в руках телефон, обдумуючи наступні дії.

- Ти зараз ще чимось зайнятий?

- Допомогти пошукати дівчину?

- Був би дуже вдячний.

- Без питань, звичайно.

- Дякую. Тоді я піду по поверхам, хоча сумніваюсь, що вона б просто бродила по будівлі… Але все ж. А ти продивись все знизу.

Домовившись з Роєм, ми розійшлись і я швидко рушив на пошуки, паралельно згадуючи нещодавню розмову з Тімом.

Кілька днів тому.

- Як діятимо тепер? - запитав я, дістаючи цигарку і пропонуючи Тіму.

- Ні, дякую. - відмовився він і відвів погляд перед собою.

Вечірка дня народження тієї рожеволосої дівчини скінчилась і ми вийшли на двір удвох, поки Марк вже пішов відпочивати.

- Ще думаю. Але, безсумнівно, для початку потрібно прошарити всі аеропорти і дізнатися, звідки він планує тікати. - спокійно промовив капітан, засунувши руки в кармани на брюках.

- Не буде проблем із дівчиною? Він бачив її обличчя і, вирогідно, зрозумів, що ви знайомі.

Тім потянув паузу, ніби думаючи над чимось.

- Мене лиш цікавить чому він не прибрав її одразу…

- Ми з’явились? Не встиг? - справедливо допустив я.

Тім знову замовк, дивлячись вглиб пустого вранішнього двору.

- Думаєш не встиг… Спецпризначенець його рівню?…

Я теж дивився в порожнечу перед нами, обдумуючи його слова.