Глава 38

Тім

По передньому склу швидко струмилися краплі і двірники ледь встигали змивати їх. На вулиці вже стемніло, тому світло ліхтарів раз через раз попадало на моє обличчя, поки ми їхали вздовж пустої дороги.

- Здається такий дощ вперше тут з тих пір, як ми приїхали… - тихо промовив Дзвоник, однак мені здалося, ніби це взагалі відбулося десь в іншому вимірі.

Я продовжував дивитися на зливу за вікном машини, поки в голові хаотично рухалися думки. Їх було так багато, що я навіть не міг зфокусуватися на чомусь одному, тому в якийсь момент просто втратив зв’язок із раціональним мисленням загалом.

- Тім! - раптом ледь не крикнув Павло і я різко обернувся до нього.

Він сидів поруч за кермом. На задньому сидінні розташувався Марк, закинувши голову назад, аби відпочити. Однак тепер вони обидва дивилися прямо на мене.

- А?

- Де ти літаєш, капітане? - запитав Дзвоник.

- Ви щось казали? Я трохи… Той…

- Дзвоник питав чи встигнемо ми перехопити його до того, як вони покинуть країну. - спокійно промовив Марк, сидячи в своєму звичному положені схрещенних рук на грудях.

Я перевів погляд на лобове скло.

- Ага, судячи з того, що ми сьогодні майже нічого стоячого не знайшли, то він в будь-який момент може сісти на літак. - підхопив Павло.

Вони праві. Майже цілий день впусту і дізнатися лише, з якого аеропорту він може тікати.

- В нас немає вибору. - тихо відповів я, - Ми не маємо права випустити цього покидька.

В голові пронісся образ застреленого вчителя в той день. І клята червона стрічка на лівій руці тієї людини. Якщо я, звісно, можу назвати його людиною…

Я ввімкнув телефон, глянувши на повідомлення, яке висить непродивившимся ще з обіду. “Привіт, у вас все добре?” - знову читаю я. Очі якусь мить не сповзають з повідомлення.

Важко зітхнувши, я вимикаю телефон, торкаючись пальцями перенісся.

Дощ не закінчувався, тому діставшись хостелу, нам довелося трохи швидко (не трохи) пробігтися, але ця злива все-рівно зробила своє діло. Тож не дивлячись на те, що ми менше ніж за п’ятнадцять секунд добіжали до головного входу, одяг був знатно вже промоклий.

- Айй… Що з погодою сьогодні, а? - незадоволено пробубнів Дзвоник, вижимаючи свою вітровку.

Ми зайшли всередину, одразу зустрівши Меган, яка несла на руках ящик з посудом.

- О, хлопці. - сказала вона, побачивши нас.

І миттю ж оцінила наш не найсухіший стан, можу сказати.

Опинившись найближче до дівчини, я швидко взяв коробку з її рук.

- А де Рой, чого сама це таскаєш? - запитав я.

- Дякую. Він зараз змагається зі зливою. Хто перший переможе у битві по утриманню навіси над кафе. Або - неутриманні.

Я всміхнувся.

- Піду допоможу, бо жалко буде хлопа, якщо змиє аж до річки. - весело промовив Дзвоник, обережно проходячи між нами.

- Торі казала, що сьогодні вперше працюватиме в кафе. - знову звернувся я до Меган, як тільки блондин пройшов повз нас.

- А, так. І до речі, - дівчина підморгнула - дуже вправно.

- Вона у себе?

- Хм, вона не казала своїх планів після роботи, але думаю так, якщо не з тобою.

У Меган дивно припіднялись кутки губ і я відчув щось тепле на своїх щоках.

- Е-е… Той… - я швидко розвернувся до Марка, вручаючи йому коробку - Допоможи дівчині, а? Стоїш без діла. А я ще маю справи.

Я знов повернувся до рожеволосої і коротко показавши обидвом “п’ять” долонею (вигляд Марка можна було прирівняти до неосяжного спантеличення і скритої агресії), рушив у коридор. Може залишати їх удвох не було розумним рішенням, але варіантів я особливо не мав зараз.

Опинившись перед дверима її кімнати, я завагався. Дивлячись носом прямо у дерев’яну світлу дошку перед собою, я чогось на мить захотів піти звідси.

- Ай, Тім, не будь дитиною… - роздратовано прошепотів я собі під носа і одразу ж постукав у двері.

Лише через двадцять секунд (які самотушки продовжували рахуватися в моїй голові) ці двері відкрили.

- У, фаєрбой? - здивовано подивилась на мене Велсія.

Я навіть остовпів на секунду.

-”Фаєрбой”…?

Дівчина усміхнулась.

- Ну ти ж в нас любитель “жарко” покидати компанію? - вона підморгнула мені і я згадав, як на день народження Мег роздратовано покинув бар.

- А…Цей… Мені б Торі. - зібрався я нарешті з думками.

- Торі? Вона не з тобою?

Кілька секунд тотальної тиші між нами здалися вічністю, поки різкий грім за вікнами не порушив це мовчання.

- Вона кудись пішла? - тримаючи спокій, запитав я знов.