Глава 36

Лише близько опівночі я торкнулась головою подушки. Взявши телефон в руки, я підняла його перед очима, але так і не розблокувала. В мене навіть немає його соц.мережі, щоб написати. А СМСками всі гроші полетять. Мені лише цікаво чи повернувся він в кімнату? І о котрій завтра збирається їхати? Може, ми могли б ще зустрітись на хвильку… Чому він раптом так притих після нашої розмови…

Я тихо зітхнула.

Не зарано я почала все це?

Наступного ранку встати було майже неможливо.

По-перше, бо мені довелось робити це о шостій, адже сьогодні перший день роботи в кафе. По-друге, чи то через пізню допомогу Велс, чи то через всі ці емоції вчора… А може і все разом, але мені дійсно було важко навіть очі розкрити. Однак таки довелось після третього будильнику, коли напівсонна сусідка кинула в мене одну зі своїх невеличких подушок.

- Або встань вже нарешті… або вируби те знущання над людською психікою! - промовила Велс, розвертаючись до стінки.

Я втомлено позіхнула і таки змусила себе відірватися від подушки. Мій погляд, як і кожного ранку, зупинився на вікні. Сьогодні пасмурно.

Мег вже бадьоро підготовлювала столики, застилаючи на них білі мережові скатертини. Я помітила що поверхня над кафе вже була вкрита завісою. Через можливий дощ, напевно.

- Прийшла? Раночку! - широко посміхнулась дівчина, вітаючи мене.

- Мені б твій позитив о такій годині… - ледь вимовила я, продовжуючи позіхати.

Меган розсміялась.

- Звикнеш, повір. - підморгнула вона мені.

Взагалі-то я часто вставала о такій годині в дні навчання. Навіть раніше. Через всі події, навчання загалом відбувалось в онлайн-форматі, але я мала багато роботи окрім університетських завдань, тож доводилось звикати до режиму “п’ята ранку-дванадцята ночі”.

Але з тих пір пройшло вже кілька місяців, тож моє тіло трохи в шоці.

- Що ж… Що маю робити? - зібралась я і підготувалась до заробляння грошей.

Чесно кажучи, я вважаю себе спражнім щасливчиком. Напевно це і справедливо після багатьох років суцільних невдач. Але мені справді пощастило, що я познайомилсь з Велс і Меган. Я думала, що доведеться шукати роботу в абсолютно невідомих мені людей, і що ця робоча рутина обов’язково якось вдарить по моєму стану. Мені вже якось доводилось працювати в ресторанному закладі, і це був час, коли не те, що життя, саме моє існування стало сірою депресивною плямою. Я дуже боялась, що в якій країні б я не почала отак підзаробляти, це наздожене мене знов.

Але тут було все інакше.

Спочатку Мег пояснила мені всі основи. Працювати я буду чотири дні на тиждень : два рази зранку, одна вечірня зміна і повна. Це чудовий графік, враховуючи те, що дівчина сама запропонувала мені його, щоб я мала достатньо вільного часу на відпочинок, як повноцінний відвідувач.

Потім ми пройшлись по моїм обов’язкам, які вприниципі, сильно не відрізнялись від зміни, на якій я працюю. Єдина відмінність - ввечері я маю вмикати усе гірляндне освітлення і перевіряти його на справність. Ранкові зміни починатимуться з сьомої, але відкриття кафе о дев’ятій, закриття - о шостій вечора. Після цього Рой відкриває бар, який працюватиме до дваннадцятої.

Коли навчання закінчилось і залишалося ще пів години до відкриття, я допомогала подрузі розкладати свіжі тістечка на вітрину.

- Мег… Я чула, що цим закладом керуєте ви з братом? - обережно запитала я, кладучи рожевий пудінг на полицю.

- Що ж, формально - наші батьки поки ще власники дому. - спокійно відповіла вона.

- Формально?

Рожевоволоса дівчина зупинилась на мить, дивлячись на шоколадне тістечко в руках.

- Батьки загинули в автокатастрофі минулого року. В Нью-Йорку. Їздили по справам. З документами на передачу досі йде судовий процес. - спокійно продовжувала Меган, кладучи чізкейк.

- Вибач, я…

- Ні, що ти. Це доволі природньо цікавитись таким, правда? - посміхнулась дівчина, глянувши на мене.

Я теж спробувала натягнути посмішку, але всередені мені стало так сумно. Я розумію втрату рідних. Менше року пройшло, але вони з братом виглядають так, ніби все життя проблем і турбот не мали. Ця маска за постійною щасливою усмішкою Меган… Я розумію її.

- Мій батько загинув на фронті. - вирішила я сказати їй, аби дати зрозуміти, що відчуваю її біль.

Меган сумно подивилась на мене. Ми обмінялись швидкими легкими усмішками і продовжили підготовлювати вітрину.