Глава 34

Тім

Вона плакала.

Я відчув, як тепла сльоза скотилась по її щоці, торкнувшись і моєї. Ця дівчина хотіла сказати набагато більше, так? Я можу відчути її біль зараз. Ці змішані почуття, які тяготять через річницю смерті рідної людини..

Три роки тому, так само в цей день, як і Торі, я не встиг врятувати одну з найближчих людей в своєму житті. Вчителя, який замінив мені батька. Людину, який повірив в такого як я, подарував шанс на життя і мрію, яку я хотів здійснити.

Як іронічно вийшло.

Я завжди хотів захищати свій дім. Свою матір, друзів і всіх, кого поважав та любив. Однак в кінцевому результаті не зміг захистити того, хто допоміг стати на шлях цієї мрії. Я міг. Я знав, що може щось статися. Знав, але втратив свій шанс…

Вона лежала на моєму плечі, поки ми дивилися, як повільно з’являються зірки у небі. На дівчині вже була моя кофта, адже на цій висоті значно холодніше, ніж внизу.

- Чому Піаніст? - раптом запитала Торі у пів голосу.

Я так звик до свого позивного, що вже і забув, чому саме воно.

- Перші друзі по службі дали мені його, коли я тільки почав служити. Загалом через те, що у вільний час я грав їм на піаніно. І.. Всім наче як подобалось. - задумався я.

- Ти вмієш грати на піаніно? - здивувалась дівчина.

Я всміхнувся.

- Точніше сказати, мене змусили. Мати сильно хотіла, аби я хоч щось творче вмів у цьому житті і чомусь вирішила, що заняття піано буде в самий раз. Хоча в нас навіть грошей на це не було… - я зупинився на мить - Наставник допоміг.

- Той, якого ти не встиг врятувати на фронті? - після короткої паузи, невпевнено запитала Торі.

- Угу.

Після чергової паузи, дівчина підняла голову, продовжуючи дивитися на гори перед нами.

- Твої слова про наставника нагадали мені одного хлопця, якого я всім серцем ненавиділа протягом довгих років. - вона усміхнулась, - Хоча зараз я розумію, як безглуздо це було. Я навіть ніколи так і не бачилась з ним. Навіть імені не знаю.

Я зацікавлено подивився на Торі. Вона вловила мій погляд і знов усміхнулась.

- Я була дитиною ще. Тільки перейшла в середню школу, коли батько якось повернувся додому із новиною, що віддає квартиру, яку отримав по службі, якійсь жінці із підлітком. Знаєш, він завжди таким був. Кормив вуличних тварин, віддавав всі премії на благодійність, допомогав всім чим міг в моїй школі і ніколи я не чула, щоб він слова поганого за когось сказав. З тих пір батько роками залишався з тією родиною на зв’язку. Мамі теж довелось познайомитися з ними, аби виключити всі непорозуміння. Вона називала батька доброю людиною. А я завжди злилась на нього, коли він по кілька днів на місяць їздив до них. Напевно… Я просто ревнувала його до того хлопця.

Щось дуже важке раптом завмерло у моїх грудях.

- Але то все в минулому, - вона яскраво посміхнулась мені - Я пишаюсь татом. Завжди буду.

Тиша знов нависла між нами. Торі дивилася в небо, поки я спостерігав за її волоссям, що роздував гірський вітер.

- Як… Звали твого батька? - тихо видавив я з себе.

- Михайло. - продовжуючи дивитися в небо, відповіла дівчина.

Доля - цікава річ у житті. Я ніколи особливо не думав за неї в контексті реального існування. Завжди просто знав, що все, що стається - має статися.

Однак сьогодні я повірив в неї. Доля зв’язує цей світ нитками. Навіть важко уявити які довгі є ці нитки, якщо крізь роки доля знов наздоганяє мене, вказуючи на щось, чого я поки не знаю.

Я дивлюсь на Торі.

Важкість у грудях лише збільшується і мені раптом хочеться зникнути кудись. Не бачити її. Не відчувати того сорому, який знову заковтнув мене.

Якби я тільки був пильнішим. Якби ж я звернув тоді увагу. Ця дівчина переді мною ніколи б отак не лишилась рідного батька.