Глава 33

Долоні в мене все теплішали, а сама я інстиктивно почала прикушувати губи, намагаючись правильно підібрати слова. Я відчувала, як Тім зосередився після моїх слів. Навіть передати важко, якою вдячною я була йому в той момент за те, що він просто продовжив дивитися на пейзаж перед нами і не видав особливої уваги.

- Я вже казала тобі, що війна забрала в мене найдорожче… - почала я, дивлячись в траву під ногами, - Батька вбили руські за декілька днів до того, як він мав приїхати додому на одну ніч. Замість нього приїхала лише горісна звістка. - я зупинилась.

Піднявши очі в небо, я заплющила їх, на мить уявивши тата, і знову відкрила, аби продовжити.

- Я мала подзвонити мамі сьогодні. - я вирішила промовчати за те, що саме сьогодні і є річниця його смерті, бо ці слова не хотіли лізти назовні, а я щиро сподіваюсь, що Тім і без них мене зрозумів.

Чоловік-шпигун нарешті обернув голову до мене, але я продовжила дивитись вперед.

- Тоді здавалося, ніби весь світ впав на мене з усіх сторін. Моїй мамі завжди було важко зрозуміти це… Ні… Точніше вона ніколи не замислювалась над моїми почуттями серйозно… - я трохи подумала, - Ніхто не замислювався. - додала я.

Сонце торкнулося горизонту і озеро під нами остаточно втратило помаранчево-рожеві відтінки променів на своїй поверхні.

- Я хотіла… - слова самі собою обірвалися.

Багато хто зрозуміє те відчуття, коли хочеш зізнатися в чомусь, що здається жахливим, принизливим, болісним… Коли згадуєш щось подібне і не можеш вимовити це. Просто не можеш, бо сором за саму себе захлинає з голови до п’ят.

В цій атмосфері я відчувала, ніби можу розповісти йому все. Але ні, я просто багато років мріяла розповісти комусь все. В дійсності, я не готова.

- Я хотіла подорожувати. - швидко знайшла я інші слова, дивлячись тепер на свої долоні, якими пригладжувала травицю під ногами. - Спочатку пандемія, потім війна… Мене буквально закрили в клітці на роки. Дім, навчання, робота. Знову навчання, робота, дім, - я усміхнулась - насправді, не все було так погано, як мені тоді здавалось. Але я хотіла волі. Ця нескінченна рутина поглинала мене, мій настрій, мою жагу до… Майбутнього. Я просто хотіла втекти, але совість не дозволяла мені цього зробити.

- І що сталося потім? - вперше запитав мене Тім, який весь цей час лише уважно слухав мене.

Я подивилась на нього.

- Я дійшла до ліміту, який сама собі і поставила чотири роки тому. Я мала закінчити навчання. Мала назбирати грошей. І жодна совість мене більше не спиняла. - я легко посміхалась, дивлячись Тіму прямо в очі.

Він торкнувся моєї долоні, яка все ще спиралась о траву.

- Ти молодець.

Я не розповіла половину з того, що хотілось би. Але його слова змусили мене подумати, ніби він знає все це. Звичайно, що ні. Звичайно, що я лише романтизую речі в цю мить. Але вона така чудова. Ця мить. Мить, що подарувала мені відчуття полегшання, справжнього, щирого…

Я торкнулась його губ.

Якщо ця мить має закінчитись. Якщо я більше не зможу розповісти йому нічого з того, що хотіла б. Якщо завтра для нас двох вже не буде. Да якщо весь білий світ припинить своє існування вже через хвилину… Я хочу відчути цю мить тут і зараз. Відчувати її якомога довше. Продовжити на стільки, наскільки можливо.

Чоловік-шпигун обережно торкнувся долонею трохи вище моєї шиї і я одразу ж відчула приємний мороз по шкірі від цього доторкання.

Сонце повністю зникло за горами. Прохолодний вітер грав з моєю шкірою і одночасно з відчуттям, яке мене зараз поглинуло. Лише ми удвох на верхівці височезного схилу серед гір, що розділяє широка водойма. І тиша… Неймовірна природня тиша навколо.

Якщо це один з моїх божевільних снів, то хай я ніколи не просинаюсь від нього.