Глава 32

Чесно кажучи, я навіть не знала, що відповісти на його запитання. Мені хотілось сказати “так” і “ні” одночасно, але я розуміла, що це не варіант. Розповісти йому? Чи ще рано відкриватися…?

Думати особливо часу нема, тому на обличчі просто натягнулась усмішка.

- Пусте. - коротко відповіла я.

Тім ще трохи подивився на мене і я відчула, що він розуміє те, що я поки не готова нічого розповідати.

- Добре. - спокійно вимовив чоловік-шпигун і протягнув мені долонь.

Злегка почервонівши, я взяла його за руку і ми рушили вперед. Але не в ту сторону, в яку ми зазвичай сходимо з мостику, а в протилежну - у ліс.

- Нам потрібно в ліс? - справедливо поставила я питання.

Чоловік-шпигун нічого мені не відповів і я лиш відчула, як він щільніше стиснув мою долонь.

Ми йшли мовчки. Ліс був наповнений вечірнім промінням сонця, яке неймовірно гарно виблискувало крізь дерева. Я навіть зупинялась на мить, аби сфотогрофувати це.

- Телефон ніколи не зможе передати відчуття, які маєш, коли бачиш подібне… - сказала я Тіму, роблячи фото.

Він усміхнувся у відповідь.

Мені дуже хотілось знову спитати, куди ми рухаємося, але стримувалась. Я також помітила, як багато різних доріжок тут є і кожна, певно, веде в різне місце.

- Звідки ти знаєш, якою дорогою йти? - знов запитала я в Тіма.

- Професія навчила запам’ятовувати з першого разу.

Я відверто здивувалась. Не те, щоб в мене були проблеми з пам’яттю доріг і місцевостей, але коли перед тобою така кількість доріжок, ще й у широкому лісі… Я підняла погляд на Тіма, дивуючись, що цей чоловік дійсно є моїм хлопцем зараз.

Сонце почало червоніти і мені здавалось, що ми рухаємось вже десь з годину.

- Не втомилась? - запитав в якийсь момент Тім.

Втомилась? Я перша людина з пошуку нових відкриттів і подорожей в цьому світі.

- Все нормально. - вимовила я у відповідь з посмішкою.

- Ми майже тут… А ну, стій. - він зупинив мене.

Перед нами був величезний кущ і лише одна гілка поруч, яка не сильно вписувалась у концепт і форму цього куща.

- Прийшли? - подивилась я на Тіма.

Він торкнувся тієї гілки і обережно віддтягнув її на себе. Переді мною відкрився прохід далі і я зацікавлено (і після запрошуючого погляду чоловіка-шпигуна) пірнула в маленький отвір у рослині.

Винирнувши звідти, я дочекалась Тімура і тільки потім обернулась. Ми опинились на невеличкій вершині височезного схилу. Тут ледь три людини вміститься. Я пройшла трохи вперед і подих одразу ж затамувало від краси, яку я побачила. Під нами простягалась величезна водойма, завдовшки… Ні, навіть сказати не можу її довжину, адже вона ховалась далі за горами. Річку обрамляли гори, а по всій території близь берегу не було жодного будиночку, жодної людської душі.

Серйозно, перебування в цій країні все більше і більше нагадує мені казку. Може я просто сплю? Може це просто один з моїх скажених прекрасних снів, де все скінчиться по першому дзвону будильника.

- Що це?… - захоплено прошепотіла я, роздивляючись все з височини.

Навіть важко було визначити скільки метрів під нами.

- Сідай, тут чисто. - вказав мені чоловік-шпигун на травицю - Гадаю, бо ніхто сюди не приходить… - додав він.

Я обережно розправила своє плаття, присівши поруч з Тімом.

- Ти наче обожнюєш щось подібне, так? - продовжив він, - Випадково знайшов це місце, коли тільки прилетіли в Швейцарію. Ми з хлопцями вивчали цю місцевість, бо перші наведення щодо місця перебування тих виродків - був цей ліс. Та гілка там - хотів обпертеся, поки мав перерву, але вона зсунулась, ну і… - Тім зупинився, подивившись на мене.

Я дивилась прямо в його очі. На обличчі вимальовувалась вдячність. Принаймі, я відчувала її на височезному рівні. Адже я відчула увагу. Чоловік проявив увагу, пригадавши моє захоплення, яке бачив всього кілька разів.

- Дякую. - тихо промовила я.

Кутки його губ припіднялись і ми удвох перевели погляди знов на пейзаж.

Вітер на цій висоті був сильнішим, тож моє волосся не припиняло розлітатися позаду. Дивлячись на ірочнічно спокійну водойму знизу, я задумалась.

- Я подзвонила мамі. - так само тихо сказала я.