Глава 31

Дзеркало чудово відображало поріз на моїй шиї. Вже хвилин п’ятнадцять не можу я відійти від нього, уважно дивлячись на поранення, на якому збиралась оновити пластир. Обережно торкнувшись пальцями коло порізу, перед очима не переставали бігати картинки всього, що сталося лише вчора. Я раптом згадала момент, коли той терорист зробив це поранення. Чомусь з думок не йде питання, чому він одразу ж послабив хватку. Точніше сказати - не розумію, чому це взагалі застигло в моїй голові.

На телефон прийшло повідомлення і моя увага переключилась нарешті. Увімкнувши екран я побачила сповіщення про те, що тепер маю працюючий міжнародний зв’язок. Чомусь тільки зараз він підключився і здається кращого моменту просто бути не могло. Сьогодні важлива дата.

Наклеївши новий пластир, я застібнула свою білу сукню і разом з телефоном в руці вийшла з ванної кімнати. Велс все-ще спала і я мала приблизно пів години перед назначеним часом зустрічі. Я вирішила вийти на балкон.

Сьогодні сонячно. Сонце поступово починає рухатися до горизонту, а у повітрі стоїть приємний, прохолодний від лісової чащі, вітерець. Декілька довгих хвилин я дивилась на відкритий контакт на екрані гаджету. Врешті зробила рух і приклала телефон до вуха, чуючи як починається відлік гудків в моїй голові. Один. Два. Три. Чотири. Раптом стало тихо.

- Ало? - донеслося з іншої лінії.

- Мам… - після короткої паузи вичавила я.

Знову нависла тиша, ніби обидві з нас думали над тим, що сказати.

- Вибач мене. - тихо продовжила я, відчуваючи, як сльози підкрадаються до очей.

Мама нічого не відповідала і я лише ледь чула її важке дихання. Зібравши сили, я вирішила продовжити.

- Ти… Вже ходила до тата? - важко запитала я, намагаючись триматися рівно.

Я почула, як дуже тихо здригнувся голос матері. Вона плаче. Я знаю, що вона плаче.

- Я зараз дивлюсь на щось, про що він завжди мріяв. Якщо він дивиться… - я підняла очі в небо, стримуючи сльози. - Якщо він спостерігає за мною, то точно бачить це. Тут… Так гарно.

- Зараз… Тепер в тебе все добре? - раптом питає мама, намагаючись крізь сльози зробити це якомога ніжніше.

Знову пауза. Я дивлюсь кудись перед собою, навіть не усвідомлюючи, куди саме. Я знаю, про що вона питає. І я не знаю, як відповісти на це.

- Мені… - почала я - Мені ще потрібен час, мам. - стримуватись раптом стало нестерпно і я закрила долонею губи, з яких ось-ось хотіло зірватися важке дихання.

- Я лише… Я лише сподіваюсь, що ти добре їсиш і багато посміхаєшся, доню. Я сподіваюсь, що ти зробила вірне рішення. Не вибачайся. Просто… Ти знаєш, я ні на що не ображаюсь. Лише піклуйся про себе. Не забувай слідкувати за своїм здоров’єм. - голос її починав тремтіти і я відчувала, як важко їй дається стримувати плач - Я була у тата, люба. Я сказала, що ти відправилась у подорож. Що ти повернешся щасливою. Що ти… - мама розплакалась.

Щось неймовірно важке підкралося до горла і я вже навіть не намагалась стримуватись.

- Я ще подзвоню. Вибач, я маю йти. Бувай. Бережи себе. - швидко сказала я і, навіть не дочекавшись відповіді, скинула дзвінок.

Закривши руками рот і не в змозі триматися на ногах, я присіла навпочіпки. Ридання нарешті накрило мене.

Сьогодні минуло рівно три роки з тих пір, як загинув батько. Я не могла не подзвонити до мами. Але чути її… Чути слова, які вона каже… Занадто нестерпно. Занадто болісно. Болісно розуміти, що найдорожча людина напевно тільки підозрює, що стала однією з причин моєї втечі. Болісно зізнатися собі, що якась частина досі не може забути, досі не може повністю відпустити, пробачити їй.

Важкі сльози спадали мені на долоні, поки я намагалась втримати дихання, яке починало переходити до панічного. Міцно закривши очі і щільніше притиснувши руки до рота, я прикусила губу, фокусуючись на диханні, але давши волю своїм почуттям і емоціям.

Рівно о шостій я підійшла до чоловіка-шпигуна, який вже чекав на мосту, роздивляючись річку під ногами. Декілька секунд я дивилась на нього, починаючи відчувати легке хвилювання і спокій одночасно, та врешті зробила кілька кроків ближче, коли він помітив мене.

- Вже тут? - обернувся до мене Тім, посміхаючись.

Я посміхнулась у відповідь.

- Я пунктуальна, так?

Кілька секунд чоловік-шпигун мовчки дивився на мене.

- Ти плакала? - запитав він, трохи склонивши у бік голову.