Глава 27

Піднявшись нагору я не побачила чоловіка-шпигуна. На мить розчарувавшись, я раптом згадала за міст, на якому ми вперше зустрілись, та чомусь вирішила, що саме туди він і пішов. Інших варіантів в мене не було, тож спочатку я покинула кафе, а після рушила на вихід з хостелу.

Підбігши до містка, я з легкістю зітхнула, адже моя здогадка виявилась вірною. Я почала підходити ближче.

Тімур стояв, спершись на дерев’яні поручні, і запалював цигарку. Як тільки я підійшла до нього ближче, він кинув на мене швидкий погляд і витягнувши її з рота, заховав.

Я знала, що мені потрібно якось нормально вибачитись, але не знала, що саме сказати і з чого розпочати. Втім, мені не довелось першою говорити.

- Ти просто захотіла побачити більше. В мене навіть слів не знаходиться. - роздратованість все-ще не покидала його, а я намагалась звикнути до цього, адже лише за день мені довелось розкрити для себе в ньому купу нових емоцій, яких до цього не було.

- Вибач… - тихо і безнадійно прошепотіла я, просто не знаючи, що ще казати.

- Ні, я просто не розумію дечого. - чоловік-шпигун розвернувся до мене - Ти взагалі розумієш, як небезпечно було лізти туди самотушки?

Не знаю, чому всі навколо продовжують забувати той факт, що мені було нічого невідомо про операцію, яка мала статися. Але це вже починає діяти на нерви.

- Послухай, звідки я мала знати, що…

- Навіть якщо припустити все те, про що ти ніяк не могла знати. Просто… - він зупинився, аби набрати повітря в легені, - Якщо ти вже побачила чиюсь недавню присутність, невже ти навіть на мить не замислилась, що в тій кімнаті, в тому будинку, може хтось досі знаходитися, переховуватися, ще гірше… Скоювати злочин врешті-решт!

Я дивилась прямо в його потемнівші очі, намагаючись знайти в них відповідь на те, що я маю сказати зараз.

- Ти уявляєш, що я відчув, коли впізнав тебе, розуміючи, що той виродок тримає ніж на твоїй шиї? Ти розумієш, що один його рух і… - запитав він вже трохи тихіше.

Я згадала слова Велс кілька годин тому і тепер опустила очі. Він… Піклується про мене?

- Бачу, ти дійсно любиш знаходити пригоди на свою голову, так? - його пил остаточно скінчився і я знову чула спокійний голос, до якого звикла.

Мені наново хотілось вибачитись, але здалось, ніби це вже буде просто жалісно звучати. Тім повернувся назад обличчям до поручня.

- Більше не вибачайся. Вже що сталося, те сталося. Але я прошу тебе, намагайся думати і за себе, і за тих, хто думає за тебе, надалі.

Я знову підняла на нього широкі очі, переварюючи те, що він мені щойно сказав. І ні, звичайно не в тому ключі, що важливо думати перед тим, як діяти… Він… Він думає про мене? Я відчуваю, як швидко починають теплішати мої щоки, не дивлячись на прохолодний нічний вітер. Аби сховати це, я сперлась на поручні поряд з ним і повернула голову в інший бік, ніби розглядаючи там щось.

- Ти обіцяв повернутися протягом двох днів. - не повертаючи голови, сказала я, чомусь саме зараз згадавши про це і вирішивши, що буде непогано змінити тему.

- Ти чекала мене?

Мої щоки ще дужче залились червоним кольором, почувши це. Святі кренделики, і от потрібно йому бути таким прямолінійним?

- Я не казала цього! - різко випалила я, подивишись перед собою, але все-ще не вирішуючи глянути на хлопця. - Просто… Ти обіцяв і я чекала… Т-тобто я вважала, що ти тримаєш свої обіцянки. - більше не дивитися на нього було б дивно, тому я підняла погляд.

Тім уважно і спокійно дивився на мене, поки легка усмішка не з’явилась на кінчиках його губ.

- Вибач, - враз посерйознішав він, - Я спочатку не знав, кого саме ми маємо виловлювати цього разу, лише отримав наказ.

Моє серце почало заспокоюватися.

- Ти вже не вперше намагаєшся спіймати його? - поцікавилась я.

Тім трохи подивився на річку під нами, роздумуючи над відповіддю.

- Він вбив декого дуже важливого для мене. На моїх очах. - він зупинився на мить, - І я не встиг врятувати його. - я відчула, як важко далися йому останні слова і в мене самої щось стиснулось всередені.

Було боляче чути це, бо я чудово розуміла, що значить втратити когось. Але мені було важко уявити те, що йому довелося пережити тієї миті. Я дізналась про смерть батька від інших людей, а Тім побачив подібне власними очима. Це страшно.

- Ти не винен в цьому. - все-що знайшлася я відповісти.

Я торкнулась його спини, починаючи спокійно похлопувати по ній.

Кілька хвилин ми ось так стояли. Навколо було чутно тихе шелестіння листя і дзвінкі голоси цвіркунів. Я раптом подумала, що закінчується перший день серпня. Сьогодні перший день останнього літнього місяця.

- Тож… - перший заговорив Тім - Я так-то розповів вже щось, як і обіцяв, правильно? - запитав чоловік-шпигун.

Я подивилась на нього, всміхнувшись.

- Здається… Так?

Він теж усміхнувся, переводячи погляд на річку.