Глава 26

Я ледь не поперхнулася тим віскі, швидко відлинув від стакану і розвернувшись, очікуючи побачити хлопців. Але на мій подив (і здається всіх присутніх у барі теж) першим у двері ввійшов ведмідь… Великий, білий, плюшевий ведмідь. Лише після нього я побачила перше обличчя. А потім і тіло одного з хлопців. В нього було світле волосся і приємна посмішка. Він і ніс того ведмедя. Після зайшов Тім і ще один чоловік із темним каштановим волоссям. Маю відмітити, що на їх обличчях особливої посмішки я не помічала.

- Хто в нас іменинниця? - весело запитав той, хто тримав іграшку і побачивши виглянувшу з-за спини Велсії Мег, вручив їй подарунок.

- З Днем народження!

- Дякую, це неочікуванно. - так само яскраво посміхнулась Меган.

Що ж, принаймі я рада, що знайомство почалось з приємної ноти.

- Це Павло, або ми звемо його Дзвоник, тож як вам краще, йому не принципово, - розпочав Тім, торкнувшись плеча хлопця, коли той з посмішкою віддав честь - А це Марк. - вказав він на іншого чоловіка і я помітила, як виражаються його сині очі.

- Дуже приємно… - відповіла Мег і почалось кілька-хвилинне знайомство один з одним у цьому колі.

Коли ми нарешті дізналися кого як звати, то всі рушили до столу посередені бара. Хлопці підставили більше стільців і вся наша компанія всілась. Усі, окрім Роя. Він пішов наливати новим гостям.

Я не слідкувала за часом, але думаю десь близько двох годин ми розмовляли про те, що сталося сьогодні. Я дізналась, що за терористом, якого мали сьогодні впіймати, полюють вже другий рік, одразу ж після того, як була встановлена його особистість. Її нам, звичайно, не мали права говорити. Павло і Марк теж з України і всі троє є справжнім шпигунським спец-розділом, які знаходять та ловлять усіх причетних і вбивць під час війни. Тож в мене більше не залишилося сумнівів щодо Тіма і його… І його особистості. Ми також були здивовані, чи можна шпигунам казати свої справжні імена, але вони запевнили, що зараз з цим немає проблеми.

- Що Ви робили в тому будинку? - серйозно запитав мене Марк, тільки що відпивши ковток віскі.

Рой як раз поставив нову порцію закусок і в барі нависла справжня тиша після розмов стільки часу.

- Я… - почала я невпевнено, розуміючи, що усі чекають на відповідь.

Сором накрив мене з новою силою і я не знала, як правильніше сказати, що через мою цікавість в них зірвалася вкрай важлива операція. Та й Велс, яка про це знала, щось не поспішала нічого говорити. Правильно, я сама маю це робити і визнавати свої помилки самостійно.

- Коли я збиралась бігти до Велс, то випадково побачила, що в тій кімнаті було якось… Наче хтось був там до нас. - повільно почала я і побачивши, як всі зосередили на мені увагу, опустила очі, готуючись все видати на одному дусі.

- Я просто захотіла побачити більше, тому повернулась в кімнату. - нарешті зізналась я, відчуваючи, як вспотіли долоні, що я тримала зтиснутими під столом весь цей час.

Знову тиша і я вирішую подивитися на всіх. Марк спокійно (але з дуже виданим розчаруванням в мені) продовжив пити свій віскі, відвівши погляд. Велс з Меган і Роєм дивились на мене, а Дзвоник лише почесав потилицю і теж торкнувся свого стакану. Це просто жахливо. Я бачу, які вони всі розчаровані в мені. І від цього я відчуваю себе ще гірше.

- Ти просто захоті… - почав поряд зі мною Тім, зупинившись, і не в змозі знайти далі слова.

Він дивився мені в очі, поки я намагалась сховати їх куди-небудь від цього сорому.

- Вау. Клас. Сподіваюсь цього “більше” тобі вистачило. - я чула роздратованість в його голосі і це починало давити на всіх за столом.

Тім різко поставив склянку на стіл, стукнувши нею так, що я і Меган здригнулись від гучності, встав зі стола і пішов нагору.

Ми всі лишилися сидіти в цьому незручному мовчанні.

- Що ж, це було дуже нерозумне рішення, яке могло коштувати не одне життя, але… - своїм спокійним і серйозним тоном почав говорити Марк.

- Але ж вона не знала, що там таке буде коїтись! - палко перебила його Меган, захищаючи мене.

Марк подивився на неї.

- Саме це я і хотів далі сказати. - коротко закінчив він, відпивши ще ковток.

Меган розгублено притихла і надула губи, дивлячись в сторону.

Не знаю, що зараз правильно і як потрібно вчинити, але як всі вже могли зрозуміти, я не та людина, яка керується своїм розумом, а віддає перевагу діяти за тим, що відчуває.

- Вибачте мене. Це справді було глупо. Вибачте, але я… Я зараз… - сказала я перед всіма, підводячись зі стола і починаючи рухатись до дверей після своєї фрази.

Зараз я відчуваю, що маю піти за ним.