Глава 24

Кілька мовчазних секунд я дивилась на чоловіка-шпигуна, поки його погляд був опущений на долонь з ватою. Зрештою, він знову підвів голову, продовжуючи протирати рану на моїй шиї. Я мовчки спостерігала за ним. Після протирання Тім дістав з упаковки пластир і наклеїв на мій поріз, після чого зупинився і злегка видихнувши, відхилився осторонь.

- Піаніст, ми не взяли його. Які вказівки? - раптом почулось по рації в його кишені.

Тім цмикнув, відвівши голову в сторону. Потім дістав рацію, готуючись відповісти.

- Через десять хвилин біля входу. - похмуро наказав чоловік.

Я продовжувала потирати верхню частину чола, яка ще трохи боліла. Мабуть, непоганий шишак вийде.

- Вибач… - тихо сказала я, нарешті опустив руки на коліна.

- Тобі немає за що. Це просто випадковість. Невдала, на жаль. Але все-ж… - він підняв на мене очі, - яким вітром тебе занесло в дім, де вже кілька місяців перекривається терорист?!

- Терорист? - здивувалась я, хоч і не мала б. - Е-е… Це, насправді, довга історія.

Мені було ніяково прям зараз зізнатися, що я могла вже поїхати і тоді все у всіх було б добре, але замість цього вирішила пограти в детектива. Однак розповісти все-одно рано чи пізно доведеться, тож…

- Я просто…

- Добре, поговоримо в хостелі. Потрібно йти звідси. Я маю дізнатися, що там сталось і як цей покидьок втік.

Тім швидко склав усі медикаменти, підвівся на ноги і протягнув мені руку, допомагаючи встати. Ми рушили вниз і на вихід.

Чесно кажучи, в мене було стільки запитань до нього. Але я розуміла, що зараз не час ставити їх, тому з важкістю намагалась загасити всі питання, що рвалися наззовні. Тільки-но ми вийшли із двору, як я побачила летящу на мене кульгаючу подругу, позаду якої біжав Джеремі на підстраховці.

- Торі! - кинулась на мою шию дівчина, ледь не знісши мене з ніг.

- Тихіше, Велс, тихіше… Ти чого бігаєш, тобі навіть ходити зараз не бажано!

- Знущаєшся? Я ледь серце не втратила, коли почула постріли з маєтку! Ще й потім поліція, яку викликав Джеремі, ці люди з автоматами! Що взагалі коїться?!

Тім торкнувся мого плеча.

- Я піду до своїх зараз. Потрібно швидко дізнатися, куди він подівся.

- Угу… - відповіла я і раптом здригнулась, схопивши його за руку. - Зачекай! Паспорти! Я бачила два закордонні паспорти і білет на літак.

- Що?

- В тій кімнаті на столі все це лежало…

- Добре. Їдьте назад в хостел. Зустрінемося пізніше. - коротко відповів Тім, звільнився від моєї долоні і розвернувшись спиною, пішов.

Чомусь в цей момент мені не хотілось цього “пізніше”. Що, якщо я знову побачу його не тоді, коли він пообіцяв? Тут я зловила припідняту брову на зацікавленому виразі обличчя Велс.

- Здається, нам є про що говорити по дорозі. Пішли, Ендрю вже чекає.

Я зітхнула, готуючись до розмови, поки ми з Джеремі підхватили Велсію і всі разом рушили до машини.

По дорозі мені довелося розповідати все чи не з самого початку. Велс знала, що я зустрілась із земляком ще в перший день заселення, але не знала, що ми вже не одну історію разом пережили. Я також доповіла їй і за свою брехню, аби дістатися того клятого другого поверху.

- Сподіваюсь, ти розумієш, що усіх на небезпеку наразила? Хоч і не навмисно. - справедливо запитала Велс в машині.

Я лише винувато кивнула головою.

Я розказала їй абсолютно все, що сталося, і решту дороги ми їхали мовчки, поки майже у самого хостелу подрузі не зателефонували.

- Так? - підняла вона слухавку.

Коротка пауза і я вбачаю на обличчі Велс таку лють і здивування, яких навіть у тих хлопців з автоматами не було під час мого заручництва.

Вона спокійно поклала телефон, більше нічого не сказавши і кілька секунд мовчки дивилась перед собою.

- Велс…

- Скажи мені, Джем. Звідки ти взяв адрес цього будинку?

- Га? - обернувся до нас стажер. - Запам’ятав з тих файлів, які втратилися…

Велс широко посміхнулась і я відчула, як щось недобре зараз станеться, адже це була зовсім не щира посмішка.

- Джеремі, любий, ти знаєш, що в Женеві і її околицях є дві однакові вулиці за вимовою, лише одна літера в них відмінна? - істеричний спокій подруги тепер передався і мені.

Від самого початку ми не мали знаходитися там. Ми… Через мене… Ні, через одну єдину літеру постраждала Велс, я і ціла спецоперація по виловленню російського террориста. Істеричний смішок вирвався з мене і я важко відкинула голову на спинку сидіння. Ми якраз доїхали, тому ще близько десяти хвилин я спостерігала за жахливою лайкою Велсії біля машини. Вона просто себе не тямила від злості на Джеремі. Чесно кажучи, я теж відчувала трохи роздратування, але я начудила не менш за нього сьогодні, тож останньою маю право щось казати.

- О, мій, Бог! - раптом почули ми поруч.