Глава 23

Я дивилась прямісінько в сірі очі напроти мене, поки відчувала, як холодне лезо торкається моєї шиї. Мені раптом так сильно схотілось розплакатись. І не тому, що одна мить і мене може не стати… Ніколи раніше я не була така щаслива почути чийсь знайомий голос, коли вляпалась в халепу.

Скільки себе пам’ятаю, кожного разу, коли я потрапляла в неприємності або жахливі ситуації, стосуючись мого життя, я була завжди тою, хто витягував мене звідти. Жодного разу поруч зі мною не знаходилось хоча б однієї людини, яка б допомогла в такий момент. Я рятувала себе і давно звикла до цього, не очікуючи допомоги від оточуючих. Але іноді, лише зрідка, мені так хотілось, аби хоч раз в моєму житті хтось опинився поруч зі мною, був на моєму боці.

Тому впізнавши Тіма, я відчула, як тисяча відчуттів всплеснули всередені. Я була невимовно рада і вдячна, що поруч знаходиться хтось, кого я знаю. І не буду брехати… Хтось, кого я дійсно хотіла побачити. Але… Не в такій ситуації, звісно.

Лезо стало притулятися до моєї шиї щільніше, тож серце завмерло тепер не на жарт.

- Одно двіженіє і она покойніца. - якимось здавленим і грубим, але доволі молодим голосом сказав чоловік позаду мене.

Автомати навпроти нас все-ще були підняті. Тім лише щільніше зжав його.

- Що робитимо, Піаніст? - запитав чоловік справа від Тіма.

- Відпусти дівчину, урод. Ти в будь-якому випадку оточений. - грубо процедів чоловік-шпигун.

Чоловік-шпигун… Шпигун… В моїй голові раптом почали складатися усі пазли. Сповзання з канату, сцена на площі, раптове зникнення…

“-Як давно Ви граєте в шпигунів, скажіть на ласку?

-З дві тисячі тринадцятого…?”

Дві тисячі триннадцятий… Рік перед російським вторгненням… І тепер ця озброєна сцена… Святі кренделики! Невже?!

Різке здавлення на моїй шиї повернуло мене до реальності, як тільки я відчула пекучу біль від гострого леза. Сльози самі підступили. І лише тепла маленька струйка пролилась з місця, де почало пекти.

- Стій! - скрикнув Тім, побачивши кров на моїй шиї.

- Трєтій раз повторять нє буду. - тихо прошипів чоловік, болісно стиснув мені передпліччя, за яке тримав, і одразу ж перестав давити ножем по моїй шкірі.

Тім легким рухом підборіддя дав наказ і всі троє повільно почали опускати зброю.

Чесно кажучи, відчувала я себе просто нікчемно, до того ж ще й винуватою. Цей чолов’яга без сумнівів ворожої нації, за яким навідалась спецгрупа озброєних українців. Сором просто захлинав мене від думки, що я зриваю їм операцію своєю глупістю і надмірною цікавістю та бажанням сувати носа, куди не просять. Але навіть в такій безпорадній ситуації, моя голова кипіла в скаженому потоці думок, як виплутатись і не зірвати людям їх роботу. Думка сказати : “не зважайте на мене”, звичайно, була. Але якщо подумати, звідкіля мені було знати, що тут щось подібне відбуватиметься?! Тож і розплачуватися життям, якось, не сильно хотілось…

- Мєдлєннєй. - прошипів злочинець.

Навіть у масках я бачила, яка лють зараз охоплювала цих трьох по їх очах. Особливо Тімура, коли вони поклали зброю і він, не спускаючи весь цей час з нас погляду, випрямився.

- Дєсять шагов к стєнє. - скомандував чоловік, ще щільніше притискаючи мене до себе.

Хлопці почали повільно відступати назад, поки ми вдвох в такому ж темпі стали рухатися до виходу з кімнати. Через кілька секунд, я відчула вібрацію телефону позаду себе. Чоловік обережно дістав телефон зі своїх брюк, не зводячи очей з групи і не відпускаючи леза від моєї шиї, де вже напевно жахливий синяк з’явився на місці, яке навіть пекти перестало. Навіть уявити важко, що зараз в мене на шиї, я лише відчувала дратуючу тупу біль.

- Подготовіл? - запитав той у когось по телефону.

Потім він скинув дзвінок і ми вже повністю опинились біля проходу. Тім з хлопцями більше не відступали, а лише напоготові напряглися.

- Відпусти дівчину. - знов процедів чоловік-шпигун.

В цей момент десь в далечі почулося виття поліцейської сирени. І тиха, напряжна атмосфера знов залилася хаосом.

Чоловік різко відкидає мене, як шмат м’яса в стінку, де я добряче вдаряюсь головою, не встигнувши навіть руку підставити, а сам в кілька секунд вистрибує з розбитого вікна.

- За ним! - кричить Тім, і усі троє миттю піднімають зброю, після чого двоє кидаються до вікна. Починається стрільба, один з чоловіків кидається вниз за ворогом, інший залишається стріляти зверху, згодом теж вилазуючи через розбите скло. Все це відбувається, буквально, в лічені секунди, що моїм очам навіть зфокусуватися після удару нормально не вдається.

Коли в кімнаті зрештою майже зтихло і нікого не лишилось, я помітила Тімура, що наближався до мене, після короткої перевірки того, що відбувалось на вулиці. Я сиділа біля стінки на підлозі, масажуючи однією рукою голову, іншою ледь торкаючись шиї, де біль ставала все сильнішою.

Тім присів поруч, знявши маску і починаючи щось швидко діставити зі своєї екіпіровки. Я помітила, який вигляд мав чоловік-шпигун. І це теж стало новою емоцією, яку я побачила на цьому обличчі. Він був надзвичайно похмурий і серйозний, водночас, я могла розгледіти якусь стурбованність в його погляді.