Глава 21

Сходи під моїми ногами скрипіли так, ніби ще кілька кроків і мене будуть по частинам діставати з дерев’яних уламків. Але на щастя, я дісталась таки другого поверху, міцно тримаючись за поручні.

Вийшла я в проміжний коридор між кімнатами. Точніше… Між тим, що залишилось від їх входу. Дверей не було і в стінах виднілось багато дір. Тут в мене з’явилась думка, навіщо взагалі потрібні фото для реставрації і перебудови, якщо цей дім жахів слід просто знести. Але витрачати тут зайві хвилини і, навіть, секунди на думки мені зовсім не хотілось, тому я швидко дістала з карману шортів телефон, зробивши декілька кліків навколо коридору.

Потім я вирішила почати з правої кімнати і звернула в її, так звані, двері. Але проходячи повз простір, де ці двері колись були, тканина моєї футболки біля плеча зачепилась за якийсь залізний стручок.

- Ай! - прошепіла я, відчувши як разом з тканиною мого одягу царапається тканина моєї шкіри.

Я одразу торкнулась плеча, помічаючи невеличкий поріз і зробила тяжкий видих, закатуючи очі.

- Відчуваю, мені ще відгукнеться ця люб’язна допомога… - прошепотіла я сама собі.

Кімната, в якій я опинилась, особливо нічим не відрізнялась від усього дому. Я звернула увагу на вікна, які тут були розбиті. Крізь них просувалися рослини і гілки дерев з вулиці. Це знову мене зацікавило, адже на першому поверсі чомусь всі вікна заклеяні.

Я обережно пройшла до середини кімнати, аби мати кращий ракурс для кожного кутка. Меблів тут також майже не було. Лише якась розтріщена тумба і уламки дерев’яної шафи. Кілька розламаних стільців і багато рваної тканини по всьому перемитру кімнати. Цікаво, що сталося з цим маєтком і його жителями? Якщо врахувати всю цю вишуканість в часи його розквіту, то якби власники з’їжджали, могли б багато грошей за це отримати. Але судячи з того, що я бачу, складається відчуття, ніби ніхто цей будинок свідомо не покидав. Їх хтось або щось змусило це зробити.

Я зупинилась робити фото, зловивши себе на думці, що в мені просинається детектив. Ні, Торі. Мені до лампочки, що сталося в цьому маєтку. Я просто хочу швидше це закінчити і повернутися в затишок хостелу та випити чогось смачного у “Чай світлячків”.

Після хвилин двадцяти мого розслідування по кімнаті, а також зазирання до колись бувшої ванної кімнати і фотографування усього цього, я нарешті закінчила тут і вирушила до іншої. Але не встигла й переступити поріг другої кімнати, як почула крик Велс і якісь гучні тріски з першого поверху.

Я одразу ж розвернулась, аби бігти вниз, але зупинилась на секунду, кинувши погляд знов у кімнату, де побачила два майже непошкоджені крісла і невеличкий столик між ними, на якому стояла пляшка чогось світлого всередені. Крик Велс знову донісся знизу, тож я швидко рушила до неї.

Спустившись вниз, я майже одразу зрозуміла, де моя подруга, тому кинулась до кімнати, яка мала б бути кухнею колись.

- Святі кренделики, Велс! Ти в порядку? - налякалась я, побачивши дівчину на підлозі, серед розбитого скла і дерев’яних уламків.

Я миттю відкинула кілька палок, допомагаючи подрузі підвестися. І тут же помітила кров на її нозі.

- Божевілля якесь! Я готова подати позов на свою компанію! - крізь сльози злилась Велсія.

- Велс, твоя нога… Що тут сталося?

- Нічого незвичайного, просто доісторичне кляте дзеркало вирішило впасти саме тоді, коли я пройшла повз нього!

Вона трималась за мене, не в змозі ступити на свою ногу, адже уламки скла, як я зрозуміла, сильно зачепили і порізали її, коли розбилось дзеркало.

До кімнати забіг Джеремі.

- Що сталося? Я чув крик… Міс Шон! - стурбовано скрикнув хлопець, побачивши ногу Велсії.

- З мене досить. Їдемо звідси. Хай хоч щось скажуть мені ще, точно від суду не відвертяться тоді. Але я більше і хвилини не хочу проводити в цьому… Будинку.

- Добре, але спочатку ми маємо перев’язати твою рану. - зауважила я, поки ми почали рухатися до виходу.

Джеремі підхватив Велс під плече з іншої сторони і ми рушили до машини.

Через певний час ми втрьох вже були біля авто. Я відчинила передні двері, посадивши туди подругу і обмотавши її ногу бинтом. Благо, в машині є аптечка. Джеремі стояв поруч, допомогаючи подавати, поки я перев’язувала рану. Ендрю, до речі, в машині не виявилось.

- Де водій? - запитав хлопець.

- Він попередив мене хвилин п’ятнадцять назад, що відійде ненадовго. Думаю, скоро має бути. - відповіла Велс, спершись головою на спинку сидіння.

Я закінчила перев’язування, зав’язавши тугий вузлик.

- Ого, прямо як профі - оцінила мою працю подруга.

Я лише усміхнулась, адже це і не дивно. Під час війни мені і не такому довелось навчитися.

- Добре, тоді чекаємо Ендрю і їдемо звідси як можна швидше! - роздратовано прошипіла Велс.

Я підвелась, кидаючи погляд на будинок і згадуючи останню кімнату, по звичці, прикусила губу.