Глава 20

Їхали ми не дуже довго, але мені здавалось, ніби час навмисно тягнеться, як равлик. Майже всю дорогу я просиділа у своїх думках, дивлячись у вікно. Велс щось робила за ноутбуком, а Джеремі сидів у телефоні, слухаючи музику в навушниках. Час від часу Велсія запитувала його по справі і я вперше побачила, яка вона може бути серйозна і власна, коли працює. Це навіть трішки заспокоювало атмосферу, в яку мені довелось попасти так неочікувано. Ендрю більше не сказав жодного слова. Він їхав насуплений, але не можна сказати, що я відчувала щось погане з його сторони. Скоріше я лише накрутила себе настільки, що навіть здавалось, ніби він кидає на мене призирливий погляд час від часу.

Але цей важкий шлях до потрібної локації скінчився і я з довгоочікуваною легкістю вдихнула свіже повітря, як тільки відкрила двері машини і виповзла вже з неї нарешті. Та моєму спокою пробути довго не судилося, адже місцевість, яку я побачила, так би мовити, відштовхнула від себе миттю.

- Велс, тільки не кажи, що…

- О, мій, БОГ! - із жахом викрикнула подруга, тільки що вставши на рівні зі мною.

Джеремі підбіг до нас за секунду після цього.

- Ні. Ні, цього не може бути. Вони жартують. - беземоційно протараторила темношкіра дівчина.

- Тому я не сильно хотів за цей проєкт взагалі братися, коли мав змогу побачити ті фото… - тихо підкреслив хлопець.

- І ти мені справді хочеш сказати, що хтось до нас сюди приїжджав і все це фотографував? - не втихала подруга.

- Чесно кажучи, мені на фотографіях він здавався не таким моторошним… - замислився Джеремі.

Я кинула на нього швидкий погляд, починаючи здогадуватися, як саме зникли усі фото, а потім знову подивилась на будівлю.

Якщо тут і жив коли-небудь хтось, то скоріше кілька десятиріч тому, а не років. Або він просто психопат. Маєток був схожий на суцільну розвалину. Але заросшу усілякими рослинами і гілками. Навіть з цієї відстані було видно жахливу плісняву, що покривала чи не пів будинку. Він також був достатньо великий за об’ємом, але краси йому це не придавало. У передньому дворі, який ми могли трохи розгледіти крізь зарослі, виднілись розбиті старі статуї і велика кам’яна арка над чимось, що нагадувало фонтан. Кренделик підтвердить, що це місце лише для фільму жахів підійде.

- Нагадай, будь-ласка, чому твоя компанія вирішила обрати саме це місце?… - тихо запитала я.

- Не питай мене, прошу. - приречливо видихнула Велс, розчарована цим видом навіть більше за мене.

Вона сумно вручила Джеремі сумку з фотоапаратом.

- Добре, давайте просто зробимо це. В тебе ж гарна камера у телефоні, як я пам’ятаю? - запитала в мене Велс і я кивнула у відповідь.

- Нам просто потрібно зробити фото усієї місцевості, так? Пішли, всередені розберемося, хто де знімати буде.

І ми втрьох рушили до маєтку.

Зайшовши у двір, я ледь не поцілувалась із гілкою, що стирчала з воріт.

- Обережніше, тут на кожному кроці можна око виколоти, щоб їх десять чортів пожрало… - тихо пробурмотіла Велсія.

Її злість навіть мені передавалась. Такі місця потрібно спочатку, як мінімум, очистити для безпечного дослідження. А не посилати своїх працівників набувати собі заноз і травматичних спогадів.

- Джеремі, ти з камерою знімай всі кутки ззовні. Здається позаду ще є якийсь сад, тож тут закінчиш і йди туди. Я почну з першого поверху, а Торі, ти йди на другий. Слава святим, тут їх лише два. Втрьох маємо за годину-дві впоратися. А, і я вас прошу, - закцентувала подруга, - Будьте обережніше. Це місто просто скарбниця чудових способів вбитися.

І ми почали розходитись. Чесно кажучи, не дуже я горіла бажанням лізти на другий поверх самотушки. Та і взагалі знаходитись тут дійсно трохи моторошно. Але я вже пообіцяла Велс, тому не можу дати задньої.

Я зробила глибокий вдих, сжала губи і видихнув, рушила вперед.

Всередені будинок був не чим не краще за зовнішню частину. Вхідні двері напів-розламані, у дерев’яних дощечках, що раніше були підлогою, достатньо великі прогавини, яких слід озиратися, якщо не хочеш лишитися без стопи. Шпалери на стінах давно запліснявіли і відклеїлись. Меблів майже не було, але та, що лишилась, вже тільки на багаття годна була. Єдине, що мене справді здивувало - це заклеяні вікна. У домі навіть одразу відчулась помітна відмінність у температурі, порівнюючи із вуличною. Тим не менш, я рушила до сход, аби вже швидше покінчити з цим.