Глава 19

Запашне шоколадне тістечко у формі прямокутника з’явилось прямо переді мною. Меган щиро посміхнулась, ставлячи перед Велс таке саме у білій тарілочці. І слідом ми удвох підняли свої питальні погляди.

- Сьогодні особливий презент для особливих гостей! - урочисто промовила Мег.

- Вау… - протягнула я, - Що за привід?

Наша подруга демонстративно відкинула своє рожеве волосся назад, роблячи невеличкий реверанс.

- Ваш покірний слуга сьогодні стає на один рік старіше… - закінчила свій виступ Мег.

Ми з Велсією одразу розсміялись і кинулись обіймати цю актрису, поздоровляючи з днем народження.

Далі ми повернулись за свої місця, а Меган присіла поруч на кілька хвилин, поки кафе ще пустувало.

- Ти маєш якийсь план на день? - запитала Велс.

- Звичайно! Спочатку робота в кафе до четвертої, потім ми з Роєм відправимося в місто на кілька годин по мій подарунок,а у восьмій я вас чекаю у барі. Рой закриє його і ми матимемо у власному розпорядженні всю ніч з караоке, випивкою і танцями! А, і торт, звичайно! Ми теж купимо його, коли повертатимемося з Женеви. - на одному дусі радісно продекламувала іменинниця.

Велс навіть майже вронила шматочок тістечка, яке прямувало до її рота.

Після усіх домовленостей, ми закінчили наш сніданок достатньо швидко, адже на мене і Велсію сьогодні також чекало дещо важливе до вечірки.

Ми з сусідкою повернулися в кімнату, аби зібратися. Через десять хвилин на нас вже чекало сіре авто біля двору хостелу.

- А ти думала я за безкоштовно це роблю, ще й на своїх двох маю добиратися? - поважливо запитала Велс, побачивши мій здивований погляд.

Чесно сказати, я дійсно думала, що ми відправимось якось самотушки.

Тим не менш, я присіла на заднє сидіння поруч з подругою. На передньому вже, до речі, хтось сидів, як і за кермом.

- Знайомтеся. Торі - моя рятівниця. - вказала вона на мене, - Це Ендрю - наш водій. І Джеремі… - вона нахилилась трохи ближче до мого вуха, ніби хотіла, аби ніхто її не почув - Той самий йолуп, через якого ми тут всі зібрались. - закінчила Велс, навіть не скриваючи свого роздратування і гучного голосу, який точно почули усі.

Джеремі, на мій подив, нічого не відповів. Лише якось винувато відвів свій погляд у вікно. З розповіді Велсії я знаю, що він ще стажер і трохи молодший за мене. А ось той, кого звати Ендрю, був навіть доросліше за мого покійного батька. Тому я справедливо нахилилась ближче до подруги, аби справді прошепотіти, поки машина почала свій рух.

- Велс, чому ви звете цього чоловіка за ім’ям? - ледь чутно запитала я її.

- Він коли влаштовувався на роботу сам так попросив. - прошепотіла вона у відповідь, а потім різко відхилилась, неоднозначно подивившись на мене.

- До речі! Ендрю, ти хіба не з України, як Торі? Коли ти вперше прийшов до нас під час війни, то, здається назвався… Андрєй, чи як… - вимовила Велс із акцентом ім’я чоловіка.

- То Вас звати Андрій, ви теж з…? - але не встигла я і договорити, як чоловік підняв на мене свої очі, з якими я зустрілась у лобовому дзеркалі. Цей погляд був таким незрозумілим, що змусив мене замовкнути.

- Нєт, мєня зовут Андрєй. - тихо відповів він своєю мовою і мені навіть більше питати нічого не довелось.

Він не біженець. Він - втікач.

Мені одразу ж стало надто незручно в цій машині. Я відсунулась ближче до дверей, розвернувши голову у вікно.

Я ще раніше думала, як вчинити, якщо доведеться пересіктись з людиною ворожої нації. Війна скінчилась кілька років тому, але мій біль - ні. Вони вкрали в мене життя, вкотре змусили страждати мій народ, подарували розбите серце і забрали в мене батька. Як я маю відчувати себе тепер? Можливо цей чоловік зовсім ні в чому й не винен. Як не крути, а я майже нічого не знаю про нього. Але цей погляд… Сама думка про те, що хтось з тієї країни зараз знаходиться поруч зі мною, змушує мою кров закипати злістю і болем, і водночас… Страхом.