Глава 18

Я міцно стискаю пальцями білет, не зводячи з нього погляду. Злість і відчай розривають мене, поки очі заповнюються сльозами. Перев’язаною бинтом рукою на зап’ясті я торкаюсь валізи.

-Такий як і всі. - тихо крізь сльози шепчу я собі.

Так, місяць тому я зробила помилку. Мені слід було подавити свою цікавість і просто промовчати, поки ми сиділи на тому містку серед ночі. Не знаю, чому продовжую ставати на одні й ті ж граблі, але знаю, що помилки слід виправляти. Тому я просто зроблю це. Я просто знову… Я… Просто втечу.

Ранок почався з голосних криків. Спросоння я відкриваю очі, намагаючись зрозуміти хто я, що я і чому так голосно. Джерелом шуму виявилась моя сусідка, навколо якої панував справжній хаос.

Я припіднімаюсь з ліжка, протираючи очі.

- Хтось забув попередити про пергаментне торнадо? - розтягуючи слова, запитала я у Велс.

Дівчина звернула на мене увагу і я помітила, якою червоною стала її темна шкіра на обличчі.

- Вибач, не хотіла тебе розбудити. - винувато відповіла вона.

Тепер я вже повністю прийшла до світу цього, вставши з ліжка і розглядаючи безлад на підлозі біля сусідки. Всюди були розкидані різні листи з графіками і малюнками, кілька різнокольорових папок, з яких стирчала ще купа листів і документів.

- Що сталось?

Дівчина плюхнулась на край ліжка, підпершись ліктями о коліна і почавши масувати бічні сторони голови.

- Не можу позбутися цієї дурної звички розкидати все, коли зла. - вона подивилась на мене - Ніби це допоможе випустити пар, розумієш? - додала Велс, ледь всміхнувшись.

- Щось не так на роботі?

- Ми працюємо над одним проєктом, який мали реалізувати неподалік звідси. Але якийсь телепень втратив матеріали перебудови, так як це вже кілька років як кинута будівля минулими власниками. І тепер я маю особисто пертися туди з тим йолупом, аби наново фотографувати всю територію! - Велсія підвищила голос і знову впала у відчай, трясучи голову руками.

Я присіла поруч з нею і невпевнено похлопала по спині, не знаючи, як краще підбадьорити подругу.

- А найбільше бісить те, що строки в нас горять! Я маю здати зроблені матеріали архітекторам вже через три дні, а в мене не те, що досі не розпочат перший драфт дизайну, в мене навіть основи немає тепер! - не втихала Велс.

- Мені жаль, дурацька ситуація, насправді, - заговорила я, коли вона трохи стихла - я можу лише запропонувати піти з тобою. Більше рук - швидше зроблена робота.

Велс підняла голову, дивлячись мені в очі.

- Ти серйозно маєш час на мої робочі проблеми?

- Ну, я все-одно нічого особливого не планувала на ці дні. Тому, чому б і ні? - посміхнулась я.

Дівчина обійняла мене.

- Боже, ти спасеш мої нерви і час! Дякую!

Після того, як я допомогла Велс трохи зібрати весь безлад, ми відправились на сніданок у “Чай світлячків”.

Пригоди перших днів у Швейцарії закінчились майже одразу, як я взяла обіцянку з чоловіка-шпигуна тієї ночі. З тих пір пройшло ще три. Але він так і не повернувся у хостел. Я навіть ходила до ресепшену, аби запитати чи не виїжджав ніхто з кімнати наді мною. Але мені відповіли, що номер досі зайнятий, як і був. Мені справді було цікаво, куди він відправився і чому досі не повернувся. Але якесь почуття всередені змушувало серце зтискатись, коли приходили думки, що він більше ніколи не повернеться.

Тож аби відволіктись, я знову відвідала Женеву і дізналась більше про місто і околицю, в якій живу. Вечори я проводила в компанії нових друзів у барі під кафе. Дізналася, що Велсія і є тою самою принцесою для лицара Роя, але вона про це, звісно, не знає.

Тільки вночі, на самості і з яскравим небом, вкритим зірками, я думала про чоловіка-шпигуна і про те, чи побачу я його знову і чи наша розмова на містку тієї ночі не була останньою…