Глава 17

Ми прийшли до мосту, де вперше зустрілись. Тім запропонував ще трохи подихати повітрям, аби я змогла повністю заспокоїтися. І не сказати ж йому, що відтепер ніякого спокою мені поруч з ним не буде…

Ми сиділи на тих самих дерев’яних поручнях, перекинувши ноги на іншу сторону, як робив це чоловік-шпигун у вчорашній день, коли я записала його до лавки самогубць. Поруч світив лише один ліхтар, під яким кружляло з десяток різних комах. Журчання річки зворушувало тишу і я з цікавістю роздивлялась її потік під ногами.

- Як ти помітив мене і цього…? - першою порушила мовчання я.

- Побачив ще у барі.

Моя голова різко обернулась в його бік.

- Тобто?

- Я сидів в дальному кутку разом з товаришем. - спокійно відповів він.

І я одразу ж пригадала двох чоловіків у кінці залу.

- А-а… Цікаво, як ми не зустрілись по дорозі… - це було скоріше не питання, а ствердження для самої себе, яке я ледь чутно проговорила під ніс.

Серце продовжувало тихенько вибивати мені легені, поки я відчувала його дихання поруч, яке навіть цвіркуни пересилити не могли. Хоча чого я очікувала? Ну добре, точно не зацікавитись в людині, з якою лише вчора познайомилась. Але враховуючи скільки ситуацій і часу ми разом провели, то це вже і не так дивно здається.

Я обережно піднімаю очі на Тіма, аби роздивитися його.

Все це через той сміх у дворі. І взагалі, сама ситуація була налаштована для цього. Ніч, страх, здивування, сльози, ліхтарі і його щирий сміх з моїх слів. Як можна залишитися твердою після такого? Та і загалом… Не збираюсь я закохуватися в нього. Цей хлопець є дуже дивним і багато чого для мене так і залишається одним великим питанням.

- Війна вплинула на тебе по-своєму, так? - запитав Тім, продовжуючи дивитися вперед.

Чого це він раптом про війну заговорив? Мої думки зараз змішались як картопляне пюре між почуттями, запитанням і спогадами. Я також згадала нашу коротку розмову у потязі. Тоді не було схоже, що він хоче зблизитись, а зараз що за різкі зміни?

- Так. Я втратила і віддала найдорожче. - тихо відповіла я, так само перевівши погляд перед собою.

Тут я зловила себе на думці, що завжди розповідаю щось про себе, але майже нічого не знаю про Тіма. Мені одразу ж прийшла і інша думка - я не цікавилась цим раніше так, як зараз.

- Твоя черга.

- Що? - він подивився на мене.

- Розповісти щось! - здивувалась я від питання, - Завжди я одна балакаю… - тихо додала, надувши губи.

Тім злегка посміхнувся і поліз в кишеню, діставши звідти якісь цукерки. Одну протягнув мені.

- Мені подобаються ці штуки. Смачні. - розкривши огортку і кинувши до рота цукерку, промовив мені.

Я кілька раз кліпнула очима, не спускаючи з нього погляд.

- Знущаєшся, так? - беземоційно запитала я.

- Але це правда. - пожав плечима чоловік-шпигун.

- Я хочу почути щось про твоє минуле або теперешнє, або чим ти займаєшся, або… - мої щоки зразу ж залилися краскою, як тільки я второпала як дивно це зараз прозвучало і зловила на собі застиглий погляд Тімура.

Але яка земля мене народила, аби отак відразу підкоритися ситуації?! Тож я майже одразу придумала виправдання своїм словам.

- Я маю на увазі… Може ти кримінальний злочинець якийсь або збочинець? Я маю хоч трохи знати, з ким знайома. - впевнено викрутилась я.

- Але це не я схопив невідомця і, не відпускаючи, лепетів щось про самогубство. - підхопив Тім, а в мене знов рум’янець з’явився.

- Та забудь ти вже про той випадок! Добре. Так, я дивна, визнаю. Але це не міняє факту моїх слів. Ти ж розумієш, про що я!

Чоловік-шпигун зітхнув і трохи запрокинув голову назад, дивлячись у хмарне небо.

- Добре, я розкажу. Але не сьогодні. Вже пізно. Тобі слід відпочити, бо день не найспокійніший видався. І мені потрібно зібрати дещо.

- Про що ти?

- Я маю від’їхати на день чи два в інше місто. - він кинув погляд на мене, - обіцяю, що розкажу все наступної зустрічі, добре?

Я мала відмовитись тоді. Мала сказати, що мені не так-то і цікаво. Я мала вберегти себе від початку нескінченої сітки, що почала плестися навколо нас.

- Ти пообіцяв. - відповіла я, знову надувши губи.