Глава 16

Серйозно, на сьогодні це просто занадто. З моєї голови досі не пішла озброєна сцена на площі, не найприємніша розмова у потязі після, та ще й це п’яне створіння на останок! Я думала, що відпочинок з новими друзями якось зможе відволікти мене від останніх подій, болючих спогадів і панічних атак, про які я і думати забула до сьогоднішнього дня. Але все це настільки не хотіло йти з думок, що в мене не лишалось вибору, лише як вийти на двір і під зірками заспокоїти себе, як я робила це останні кілька років. Але кренделик тобі в лоб, Торі - жодних зірок і спокою, натомість панічне дихання і товста тварина за твоїм тілом.

Я хапаю першу попавшуся під руки гілку з землі, продовжуючи швидко теребеніти ногами кудись вперед, де вже виднівся вихід з території хостелу. А це останнє, чого мені зараз хотілося. Я навіть не обернулась жодного разу, лякаючись, що згаю час на швидкий відступ. Та коли далі нестися вже було нікуди, я зупинилась, але з якоїсь причини, все-ще боялась обернутися. Та коли його кроки по м’ятій траві вже стало надто добре чутно, я різко обертаюсь, з усієї сили замахую палицей і готуюсь нею якось оборонятися.

- Воу! - мою нещасну палицю хтось перехоплює і чується тріск, після якої вона розламується на дві половини.

- Ти правда збиралась захищатися ось… цим? - нарешті я пізнаю голос Тіма, а зрештою і його обличчя в напів-темряві.

Я повільно опускаю руку із половинкою розламаної гілки вниз. Продовжуючи дивитися на Тіма, мені навіть не цікаво, що з тим чоловіком, але все-ж краєм ока я побачила за спиною чоловіка-шпигуна, як той шкандибає назад до хостелу.

- Гей, ти в порядку? - питає мене Тімур, трохи схиляючи голову, аби розгледіти моє обличчя.

Ні. Я не в порядку. Я відчуваю, як по щоках катяться сльози. Головою я розумію, що все обійшлось і нема причини тут потоп влаштовувати, але чомусь це відбувається неконтрольовано. Найбільше мене дратує те, що я не можу відвести погляду від Тіма. І лише можу уявляти собі, що він зараз думає, бачучи цю плаксиву картину перед собою.

Тіло, вслід за очами, теж перестало бути контрольованим і я відчула, як підкошуються ноги, тож швидко всілась навпочіпки, закриваючи руками обличчя і від сорому, і від Тіма, і від сорому перед Тімом і взагалі від усього на світі, ніби це дійсно могло мене якось сховати.

Я просиділа так десь з-пів хвилини, коли чоловік-шпигун нарешті вирішив повернути мене до реальності. Я відчула, як він присів поруч, торкаючись моєї руки, аби розкрити заплакане обличчя, яке я ховала.

- Налякалась? - спокійно питає Тім.

Я піднімаю на нього заплакані очі. Він дивиться так спокійно і якось… лагідно, що мені стає краще по-трохи.

- Чоловік - в будь-якій країні може стати твариною. Молодець, що була налаштована захистити себе. Хоча і… - він кинув погляд на розламану палицю,- трохи жалюгідним варіантом. Але вже нема чого сльози лити, так?

Я дивилась йому в очі. Вперше він так багато говорить. Зазвичай кілька слів, або сухим реченням. Та його слова звучали так тепло, що страх вже повністю відступив.

- Не ображай тваринок… - тихо пробубніла я.

Він кліпнув очима після короткої паузи і раптом засміявся. З-за його спини мої очі почало сліпити світло ліхтаря раз через раз, а я була не змозі відвести погляду від його посмішки. Такою щирою вона була, що я не розуміла, що саме мені зараз очі сліпить.

Прохолодне літнє повітря відчувалося всією шкірою. Волосся ледь колихалося від вітерцю, що продував час від часу. Ми глупо сиділи навпочіпках посеред пустого напів-темного двору, де кілька ліхтарів світило лише десь далі. Цей чоловік вперше сміється переді мною і я відчуваю, як щось дуже тепле робить кілька стуків всередені.

В мене немає сумнівів. Я вляпалась по самі кренделики!